Історичні постаті

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Богдан Хмельницький – найвеличніша військово-політична постать України. У старовину говорили, що Богдан – Богом даний козацькій Україні вождь, який зумів вирвати український народ з „лядської кормиги”, створити державу, згуртувати націю і поставити її врівень з народами європейських держав.
Під ударами козацького війська гетьмана Богдана Хмельницького розвалилася наймогутніша в Європі польська імперія – Річ Посполита, яку не зміг здолати і турецький султан. Богдан Хмельницький перекраяв карту Європи і привів свій народ до волі й незалежності. Як цим розпорядилася подальша історія, то вже тема іншої розмови.
Про війни і битви Богдана Хмельницького, що потрясли Європу, написано надзвичайно багато історичної і художньої літератури як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. Проте й сьогодні майже не дослідженою залишається діяльність Богдана Хмельницького як флотоводця. І це тоді, коли молодість майбутнього гетьмана пройшла в морських походах. Саме ця сторінка біографії великого гетьмана є найбільш привабливою і значимою для військових моряків національного флоту України.
Рік і місце народження Богдана Хмельницького і досі залишаються причиною сперечань багатьох істориків. Метричних книг, які б точно вказали дату і місце народження майбутнього полководця, не збереглося. Вірменський історик Садок Баронч, що жив у Речі Посполитій, та академік І. Крип’якевич доводять, що родина Хмельницьких походить із села Хмільник, що під Перемишлем, звідки польська шляхта в 1594 році прогнала на „баніцію” (вигнання) родину небагатого реєстрового козака Михайла Хмельницького. Мати Богдана Хмельницького була козачкою з Переяслава.
Історично є доведеним, що у тому ж 1594 році притулок сім’ї Хмельницького надала дружина коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Жолкевського, призначивши Михайла Хмельницького начальником двірської охорони свого замку у місті Жовкві, що під Львовом.
У 1605 році донька Жолкевського Софія виходить заміж за руського старосту Корсунь-Черкаського староства Яна Даниловича, який забрав Михайла Хмельницького до себе на службу сотником Чигиринської сотні реєстрових козаків.
Тож, за цими свідченнями, народитися у Чигирині Богдан Хмельницький ніяк не міг, бо прибув туди у дев’ятирічному віці. Найбільш вірогідним є те, що майбутній флотоводець України народився все ж таки у Жовкві в 1595 році.
За даними історика Наталії Полонської-Василенко, малий Богдан початкову освіту здобув спочатку в українській школі при церкві Різдва Христового у Жовкві, а потім, уже з Чигирина, батько направив його в єзуїтську „латинську” школу у місті Львові. Вчився юнак ґрунтовно, оволодів сімома мовами і незабаром вже служив при дворі польського короля.
Шаблю він тримав у руках з малих літ, добре освоював і батьківську козацьку науку. Тож нічого дивного нема, що молодий Богдан у 1620 році волонтером разом з батьком взяв участь у нещасливій для поляків битві з турками під Цецорою. У цій битві батько Богдана загинув у бою, а Богдан потрапив до турецького полону. З цього полону і розпочинається шлях Богдана Хмельницького у флотоводці.
Перші місяці для бранця були найважчими. Прикутий важкими ланцюгами до весла галери, Богдан разом з такими ж невільниками, як і сам, неодноразово пройшов вздовж і поперек Чорне і Мармурове моря. Турецькі порти і фортеці, розміщення гарнізонів і верфей, де будувалися ненависні каторги-галери, чітко фіксувались у пам’яті молодого і сильного бранця. Тож з часом не стало для нього у Чорному морі таємниць. Кілька місяців прикутим до весла гріб Богдан морями. Після жахливої поразки у битві, після загибелі батька йому здавалося тоді, що життя скінчене, що він мертвий. Але турки вміли своїх бранців повертати до життя.
Зійшла зоря і для Богдана. Звістка про незвичайного і шляхетного роду бранця, що володіє більшістю європейських мов, поширилася по турецькій ескадрі і дійшла до самого Капудан-паші, командувача турецького флоту.
Впевнившись у її правдивості, Капудан-паша звелів того бранця звільнити з галери і припровадити до його двору товмачем – перекладачем з інших мов на турецьку.
Уже в Стамбулі трапилася пригода, яка вразила Капудан-пашу: його бранець володіє ятаганом не гірше, ніж чужими мовами.
Якось Богдан, направлений на базар за покупками, побачив, як молодий грек спритно через плече кидає арахіс прямо на вагу і загорівся показати своє козацьке вміння. Батькова наука не пройшла дарма. Спритний грек кидав горішки, а Богдан у повітрі розсікав їх ятаганом на дві рівні половинки. Весь базар збігся подивитися на виставу гяура.
А невдовзі Капудан-паша для своїх високих гостей влаштував нову виставу. Богдан Хмельницький з ятаганом на коні мав проявляти козацьке мистецтво – рубати голови опудалам, прив’язаним до спин 40 диких коней. То була справжня вистава! Коні гарцювали в дикому танці, спритний вершник з правої і лівої руки рубав опудала, тирса, шмаття й глина з-під копит здіймалися вгору. Поважні турки закочували очі і хитали головами: звідки така сила у гяура? Сам Бекташ, найвидатніший яничар, що умів шинкувати людей як капусту, потиснув Богданові руку і назвав його „Ешійок” – незрівнянним.
З того часу Капудан-паша приблизив Богдана до себе, брав його для бесід з чужинцями і в морські походи. Через рік Капудан-паша звелів розпочати переговори з козаками про викуп його бранця з неволі.
Існують дві версії його викупу. За першою – його викупила мати, за другою, що здається більш вірогідною, – козаки-побратими за підтримки гетьмана Петра Сагайдачного.
Сагайдачний добре знав Богдана Хмельницького. Юнаком він брав участь у походах гетьмана, відзначився в них не лише шаблею, а більше військовою кмітливістю й тонким розумом. Та, будучи сином старшини реєстрового козацтва, змушений був свої зв’язки з запорожцями приховувати від поляків. А приховувати було що: морські походи на Синоп і Трапезунд, Кафу і Стамбул, допомогу козацькому повстанському війську в улаштуванні таборів на Старці та під Кумейками. Саме тут, на Запорожжі, молодий отаман Богдан Хмельницький прославився морем, тут зустрів тих, хто згодом прославився разом з ним: Кривоноса, Бурляя, Нечая, Ганжу, Пушкаря.
Тож не випадково, прибувши з неволі, Богдан Хмельницький направився на Січ і взяв участь у нараді козацької старшини, яку проводив гетьман Сагайдачний. І саме йому, молодому отаману, гетьман довірив вивести у море козацький флот під час Хотинської битви з турецьким військом.
...Після наради козацької старшини гетьман відвів Богдана в сторону, до свого каменя-лежака, що й досі зветься ліжком Сагайдачного.
– Богдане, – почав гетьман, – у квітні, коли лишень ти вибрався з неволі, в море вийшло з двадцять наших байдаків. Я був проти того походу. Я не радив того, бо не в час йшли. Похід був не готовий, але козаки вмовилися з донцями йти під Різу. Турки порти стережуть, стягли в наше море флот навіть з Єгипту. Тож Хаміль-паша своїм флотом розбив наших козаків, мало хто повернувся. Але це теж є нам наука. Зараз готується велика війна, і Бог знає, чи вистоїмо вкупі із поляками... Тепер надію маю на тебе, – продовжував Сагайдачний, – на твій тонкий і молодий розум. Дунай, Очаків, Білгород, Кілію, Варну на всю кампанію маєш туркам закрити. Підеш отаманом флоту, полковників матимеш надійних. І прошу, десь у вересні, коли на полі зійдуться армії у битві, вдар на Стамбул, добре вдар, запали Галату і зроби так, щоб швидко взнав про це султан. Як орда вийде з Криму, стань у Ахтіярі, бухта там славна, сам знаєш, але Крим не шарпай, нема в тім потреби. Бери лише те, що треба козаку в поході. З Ахтіару рейдуй морем і топи, що знайдеш. Затим відріж султана від моря. Може, так, при Божій ласці, вистоїмо. Мусимо вистояти, бо іншого шляху не маємо...
Богдан слухав гетьмана, схиливши голову, в жилах пульсувала молода кров. Гетьман дає йому 200 чайок, 10 тисяч козаків! Поміряється силою з Капудан-пашою! Є з ким і є за що поквитатися з бусурманами. За батька, за недолю тисяч земляків - невільників, які живцем гниють у турецькій неволі. Надивився, знає де їх шукати!
У кінці червня козацький флот вже був готовий до походу. Отаман сам, особисто перевірив кожну чайку, кожну гармату і бочки з порохом.
Перед походом зібрав старшину і козаків. Визначивши бойовий порядок, звернувся з полум’яним словом. Говорити умів красиво, слухали його уважно і з розумінням. Згадавши бойові подвиги у морі своїх попередників, молодий отаман, стоячи на високій бочці серед козацького кругу, завершив промову:
– Краще полягти лицарською смертю у морській пучині, ніж бути побитими ворогами у рідній хаті!
Грізною силою, веслом до весла, йшов козацький флот Дніпром. У Лимані, посадивши по два гребці на весло, Богдан Хмельницький силами всього свого флоту блискавкою навалився на турецьку ескадру під Очаковом, що загороджувала йому шлях до моря. Раптовий і сильний удар під ранкову зорю став першою морською перемогою молодого отамана. В ході короткого і жорстокого бою козаки втратили чотири чайки, зате ворог втратив 10 галер і стільки ж сандалей. Козаки взяли штурмом фортецю на острові Березань і спалили Очаківську гавань.
Не затримуючись в Очакові, козацький флот провів операцію на Білгород і Кілію. Ці турецькі порти теж спіткала доля Очакова. Звільнених невільників, озброївши трофейною зброєю, отаман степом направив на Січ.
Далі шлях козацького флоту проліг по Дунаю – до головної переправи турецьких військ. Протягом двох тижнів козаки знищували все, що могло прислужитися султану для переправи.
Богдан Хмельницький передбачав, що султан намагатиметься витіснити козаків з Дунаю і направить свій флот сюди. Тим краще, думав отаман, не треба його самому шукати ворогів на морських просторах.
Виставивши навколо гирла могутньої ріки розвідку під видом волоських рибалок, козацький флот затаївся у плавнях Дунаю.
Флот Халіль-паші йшов під вітрилами з прибраними веслами двома похідними колонами. Турецький адмірал, потрощивши навесні козацьку флотилію під Різою, йшов топити рештки гяурів у Дунаї. Хто може протистояти його 30 важким галерам? Нема такої сили. Сагайдак-шайтан уже не вождь тих гяурів – тож володар моря тепер він, Халіль-паша.
І поплатився за самовпевненість своєю головою. Козацький флот вдарив під вечірні сутінки. Паша з жахом дивився, як волохи-рибалки, поскидавши свої баранячі шкури, витягають з сіток гармати. 20 галер, як великодні свічки, запалали у Чорнім морі на славу козацькому флоту. Кілька галер дісталась козакам цілими і неушкодженими, а решта вцілілих втекла у відкрите море. Перемога була славна!
Після бою Богдан Хмельницький відвів свій флот у гирло Дунаю для перепочинку. Через добу козаки взяли курс до болгарського узбережжя. Морський десант з ранковою зорею вдарив на Варну з моря. Запалали портові споруди, на дно пішло все, що могло служити на війні султану. Турецький гарнізон закрився у фортеці й відстрілювався із гармат. Хмельницький не став марнувати людей і часу на той, як називав, „курник”, а пішов на Бургас і Сазополь, яких теж спіткала доля Варни.
У Сазополі від полонених турецьких мурз отаман довідався про початок битви під Хотином. Давши кілька днів козакам на перепочинок та привівши в порядок свої бойової кораблі, козацький флот на веслах вийшов у море. У Стамбулі вже знали про наявність в морі великого козацького флоту, тож Босфор стерегли цілою ескадрою, особливо ретельно пильнували вночі.
Хмельницький вирішив атакувати турків вдень. Зв’язавши галери боєм свого передового загону, він головними силами обійшов це бойовище і вдарив з боку сонця та загородив туркам вхід до Босфору.
Жорстокий абордажний бій був короткий і кривавий. Турки билися, як приречені, та це не врятували їх від розгрому. Кілька захоплених галер Хмельницький наказав вимазати дьогтем і, причепивши линвами до чайок, потягнув у Босфор.
Козацький флот йшов двома колонами і гарматною стріляниною руйнував все з обох берегів протоки. Так дійшли до Золотого Рогу, де на виду усього міста запалили турецькі галери. Козацький десант вдарив на Башликташ і Топ-Капусі, загорілась торгова Галата. Такої кількості ворожих військ Стамбул давно не бачив. Як і вогню, що охоплює місто.
Хмельницький, переборюючи опір яничар, головний свій удар спрямував на арсенал. Після зробленого підкопу, заклавши бочки з порохом, козаки відступили від кам’яних веж.
…Спочатку у повітря піднялась кам’яна вежа, потім страшний вибух чорною хмарою закрив небо. До ставки султана помчали гінці: Стамбул у вогні!
До жовтня тривав морський похід Богдана Хмельницького. Під його отаманський бунчук впали ще Трапезунд і Синоп. Морський похід козацького флоту і удар по Стамбулу значно прискорили бажання султана укласти мир з українсько-польським військом під Хотином.
У цьому і за сьогоднішніми мірками героїчному поході Богдан Хмельницький постав як видатний і талановитий флотоводець козацького флоту. Він у повній мірі виправдав задум Петра Сагайдачного. Слава Хмельницького стала ширитися Україною. Над козацьким краєм піднімалась зірка військового і державного діяча українського народу.
У 1629 році Богдан Хмельницький вивів у Чорне море козацький флот вже на 300 чайках. Удар по Босфору був такий, що сам султан „получив превеликий страх і сум’яття”. Прийшовши до тями, султан направив проти козацького флоту ескадру Кєєнан-паші на 40 галерах.
Богдан Хмельницький вийшов з Босфору і повів козаків на Сазополь, Варну, Балчик, а потім на Дунай – в Кілію та Ізмаїл.
Битва козацього і турецького флотів відбулась біля острова Монастир (Зміїний), коли козацький флот повертався на Січ. Зважаючи на тривалість і виснаженість походу, Хмельницький головні сили свого флоту прикрив окремим полком Бурляя, який у жорстокому бою не пропустив-таки турецьку ескадру до Очакова. В ході того бою було втрачено близько 300 козаків і 7 чайок. Та битва дозволила головним силам козацького флоту успішно повернутися на Січ.
До 1632 року Богдан Хмельницький спромігся провести ще ряд вдалих походів до Синопа і Трапезунда як самостійно, так і разом з донськими козаками отаманів Михайла Татаринова та Івана Каторжного.
Тож далеко не випадково польський король Владислав ІV у 1646 році пропонував Богдану Хмельницькому булаву морського гетьмана Речі Посполитої і таємно із посагу своєї дружини Марії-Людовіки видав кошти на будівництво 60 чайок для майбутньої війни з Портою. Та історичні події розгорнулися інакше, ніж їх планував польський король.
У 1648 році Богдан Хмельницький, проголошений гетьманом українського козацтва, очолив Визвольну війну українського народу проти польського поневолення. Протягом шести років у звитяжних битвах козацьке військо громило Річ Посполиту. Ім’я гетьмана Хмельницького стало відомим усій Європі.
Союзниками гетьмана виступили турецький султан і кримський хан. Військово-політична ситуація змінилася. Доля України стала залежати від успіху битв з поляками.
А як же козацький флот?
У часи Визвольної війни гетьман відвів йому допоміжну роль – транспортування та десантування своїх військ. І ще запорозька ескадра охороняла Крим від нападу на нього з моря. Річ у тім, що донські козаки з наказу московського царя не підтримали боротьби українців за волю. Тож, як тільки кримський хан вибирався з ордою на допомогу Богдану Хмельницькому, донці відразу нападали на Крим. Це у 1649 році мало не зірвало союзу Богдана з Іслам-Гіреєм – хан став вимагати у гетьмана карального походу на Дон.
Для оборони Криму гетьман направив 20-тисячний корпус і козацьку ескадру під командуванням свого сина Тимоша. Козацька ескадра увійшла в Чорне і Азовське моря, стояла постоєм в гирлі річки Молочної, в Керчі, Кафі і в Ахтіарі. До кривавих сутичок між козаками Запорожжя і Дону не дійшло, гетьманич Тимош справу з донськими козаками уладнав миром і напади з Дону на Крим припинилися.
Про життя і діяльність Богдана Хмельницького написано надзвичайно багато. Йому присвячено велику кількість досліджень як вітчизняних так і зарубіжних дослідників, але майже всі вони стосуються битв гетьмана на суходолі. Та морські походи і битви Хмельницького не менш звитяжні, чим сухопутні.
Морська політика Богдана Хмельницького не обмежувалася лише Чорним морем. Для розширення авторитету і демонстрації сили козацького флоту Хмельницький погодився з командувачем французької армії принцом де Конде надати йому допомогу у визволенні Франції від іспанців. Для цього у квітні 1645 року Богдан Хмельницький разом із полковниками Сірком та Солтенком із Гданська Північним морем направились до Франції. Там, у Фонтенбло, під Парижем, Хмельницький уклав угоду направити у Францію козацький корпус із трьох тисяч козаків. За планом Хмельницького, козацький десант з моря мав взяти тридцять років неприступну для французів іспанську фортецю Дюнкерн у протоці Па-де-Кале і протягом двох років боронити французьку державу. Із цим завданням прекрасно впорався молодий полковник Іван Сірко, прославивши козацьке лицарство на всю Європу: десантом з моря Іван Сірко взяв Дюнкерн за одну ніч!
Як флотоводець Богдан Хмельницький отримав визнання ще за життя: його високо оцінив не лише польський король, а й турецький султан. У 1649 році український гетьман уклав з султаном угоду, за якою у Стамбулі відкрилося українське посольство, дозволялося вільне плавання козакам в Чорному і Середземному морях та будівництво чорноморських портів України. До того ж визнавалися особисті заслуги гетьмана як флотоводця. Гетьман навіть отримав від султана титул „сторожа Оттоманської Порти”.
У планах гетьмана було заселення Причорноморських диких степів та будівництво міст на узбережжі моря. Гетьман мислив майбутнє України як морської країни.
В особі Богдана Хмельницького український флот мав блискучого флотоводця, майстра морських десантів та звитяжних перемог в морських битвах. Богдан Хмельницький та Петро Сагайдачний, напевно, єдині в Європі воєначальники, які надзвичайно вміло проводили військові операції як на суші, так і на морі.
В останні роки життя військово-політична ситуація в Україні змусила гетьмана основні зусилля направляти на сухопутні операції, які вирішували успіх Визвольної війни. Та морська слава Богдана Хмельницького завжди була гордістю українських моряків. У 1918 році Чорноморський флот Української Народної Республіки мав у своєму складі крейсер „Богдан Хмельницький”. У період відродження Військово-Морських Сил України, в 1992 році, були пропозиції організаційної групи ВМС присвоїти ім’я славетного гетьмана ракетному крейсеру „Адмірал Лобов”, що будувався в Миколаєві. У Верховній Раді вирішили інакше. Так і до сьогодні у складі ВМС немає бойового корабля з іменем Богдана Хмельницького на борту.
У Балаклаві є вулиця Богдана Хмельницького, а під Севастополем – село Хмельницьке. Та цього занадто мало для увіковічення пам’яті видатного сина України – флотоводця Богдана Хмельницького.
Українські моряки мають знати, вивчати і шанувати його героїчну біографію, історію його звитяжних морських походів. Бо у них – духовна криця національного флоту України, морська слава нашої країни.

Гетьман Павло Скоропадський

«Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил,щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився.Бог не дав мені сил справитись із цим завданням. І нині я, з огляду на умови,які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади»З тексту зречення П. Скоропадського від влади 

 Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України (1918 р.).Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Народився Скоропадський у м. Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів у родинному маєтку у Тростянці, що на Полтавщині. Десятирічний майбутній генерал пройшов домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, але й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою.Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало – молодий гвардієць отримував чергові звання. Але настав 1904 рік, а з ним і російсько-японська війна на Далекому Сході. Під час війни П. Скоропадський вирушив на фронт на чолі сотні Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість (1905 р.). На початку Першої світової війни він був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня (1914 р.). Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади.

29 квітня 1918 року П. Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість партій та верств населення відмовили у підтримці Центральній Раді та її Раді Міністрів, тому переворот пройшов без пострілів та крові. Того самого дня в Софіївському соборі архієпископ Никодим благословив нову владу, а на Софіївському майдані було проведено молебень.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами світу. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

З ініціативи української громадськості та за підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук (що існує й донині, першим її президентом став В. Вернадський), засновані два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади. Слід відзначити ще одну важливу рису особистості останнього українського гетьмана: як засновник Української Академії наук, Державного українського університету в Києві, Державного українського університету в Кам’янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілої низки вищих науково-педагогічних мистецьких установ, він розумів краще, ніж тогочасні політики, потребу державної підтримки національної науки.

Отже, вихований у середовищі російської аристократії українського походження П.П.Скоропадський, під час перебування при владі залишався прихильником монархічного, диктаторського управління державою, залишався на позиціях Великої Росії. Разом з тим, у свідомості гетьмана помітна тенденція до зростання симпатій до української державності. Проте остаточно прихильником незалежної України він став уже в еміграції.

Потребувало вирішення земельне питання. Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їх викупу та розподілу між селянами так і не вдалося виконати. Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю за допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, куди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру, відбувалося посилення невдоволення українського населення, представників різних політичних партій діями П. Скоропадського. Врешті-решт, невирішеність аграрного питання, присутність в Україні іноземних військових частин, відсутність власної боєздатної армії, разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Цим скористалися більшовики і за допомогою політичних демаршів та відкритих воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили П. Скоропадського зректися гетьманства.

Після вступу військ Директорії до Києва Скоропадський деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Німеччини. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 р. створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії, похований у м. Меттен (Баварія).

ХРУЩОВ, МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ 

ХРУЩОВ, МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ (1894-1971), радянський партійний і державний діяч. Народився 5 (17) квітня 1894 в селі Калинівка Курської губернії в шахтарській сім'ї. Здобув початкову освіту в церковно-приходській школі. З 1908 працював слюсарем, чистильником котлів, перебував у професійних спілках, брав участь в робочих страйках. У роки Громадянської війни воював на стороні більшовиків. У 1918 вступив в комуністичну партію. На початку 1920-х років працював на шахтах, навчався на робітничому факультеті Донецького індустріального інституту. Надалі займався господарською і партійною роботою в Донбасі і Києві. У 1920-і роки керівником комуністичної партії на Україні билЛ.М.Кагановіч, і по-очевидно Хрущов справив на нього приємне враження. Незабаром після від'їзду Кагановича до Москви Хрущов був направлений на навчання в Промислову академію. З січня 1931 знаходився на партійній роботі в Москві, в 1935-1938 він - перший секретар московського обласного і міського комітетів партії - МК і МГК ВКП (б). У січні 1938 був призначений першим секретарем ЦК компартії України. У тому ж році став кандидатом, а в 1939 - членом Політбюро. У роки Другої світової війни Хрущов займав пост політичного комісара вищого рангу (члена військових рад ряду фронтів) і в 1943 отримав звання генерал-лейтенанта; керував партизанським рухом за лінією фронту. У перші післявоєнні роки очолював уряд на Україні, Каганович же очолював партійне керівництво республіки. У грудні 1947 Хрущов знов очолив комуністичну партію України, ставши першим секретарем ЦК КП (б) У; займав цей пост до свого переїзду в Москву в грудні 1949, де став першим секретарем Московського комітету партії і секретарем ЦК ВКП (б). Хрущов виступив ініціатором укрупнення колективних господарств (колгоспів). Ця кампанія призвела до зниження протягом декількох років чисельності колективних господарств з приблизно 250 тис. до менш ніж 100 тис. На початку 1950-х років він виношував ще радикальніші плани. Хрущов хотів перетворити селянські села в агроміста, щоб колгоспники жили в таких же будинках, як робочі, і не мали присадибних ділянок. Опублікована з цього приводу мова Хрущова в «Правді» наступного дня була спростована в редакційній статті, де підкреслювався дискусійний характер пропозицій. І все ж Хрущов в жовтні 1952 був призначений одним з головних доповідачів на 19 з'їзді партії. Після смерті Сталіна, коли голова ради міністрів Г.М.Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став «господарем» партапарату, хоча аж до вересня 1953 і не мав титулу першого секретаря. У період з березня по червень 1953 Л.П.Берія зробив спробу захоплення влади. З метою усунення Берії Хрущов пішов на союз з Маленковим. У вересні 1953 він зайняв пост першого секретаря ЦК КПРС. У перші роки після смерті Сталіна говорилося про «колективне керівництво», але незабаром після арешту Берії в червні 1953 між Маленковим і Хрущовим почалася боротьба за владу, перемогу в якій отримав Хрущов. На початку 1954 він оголосив про початок грандіозної програми освоєння цілинних земель з метою збільшення виробництва зерна, а в жовтні того ж року очолив радянську делегацію в Пекіні. Причиною відставки Маленкова з поста голови ради міністрів в лютому 1955 з'явилося те, що Хрущову вдалося переконати Центральний Комітет підтримати курс на переважний розвиток важкої промисловості, а отже, і виробництва озброєнь, і відмовитися від ідеї Маленкова віддати пріоритет виробництву предметів споживання. На посаду голови ради міністрів Хрущов призначив Н.А.Булганин, забезпечивши собі позиції першої фігури в державі. Найбільш яскравою подією в кар'єрі Хрущова був 20 з'їзд КПРС, що відбувся в 1956. У доповіді на з'їзді він висунув тезу, згідно з яким війна між капіталізмом і комунізмом не є «фатально неминучою». На закритому засіданні Хрущов виступив із засудженням Сталіна, звинувативши його в масовому знищенні людей і помилковій політиці, ледь не закінчилася ліквідацією СРСР у війні з нацистською Німеччиною. Результатом цієї доповіді стали заворушення в країнах східного блоку - Польщі (жовтень 1956) і Угорщини (жовтень і листопад 1956). Ці події підірвали позиції Хрущова, особливо після того, як в грудні 1956 з'ясувалося, що через недостатні капіталовкладень зривається виконання п'ятирічного плану. Однак на початку 1957 Хрущову вдалося переконати Центральний Комітет прийняти план реорганізації управління промисловістю на регіональному рівні. У червні 1957 Президією (раніше Політбюро) ЦК КПРС була організована змова з метою зміщення Хрущова з посади першого секретаря партії. Після свого повернення з Фінляндії він був запрошений на засідання Президії, який сімома голосами проти чотирьох зажадав його відставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, який скасував рішення Президії і відправив у відставку «антипартійну групу» Молотова, Маленкова і Кагановича. (В кінці 1957 Хрущов відправив у відставку підтримав його в скрутну хвилину маршала Г. К. Жукова.) Він зміцнив Президія своїми прихильниками, а в березні 1958 зайняв пост голови ради міністрів, узявши в свої руки всі основні важелі влади. У 1957, після успішних випробувань міжконтинентальної балістичної ракети і виведення на орбіту перших супутників, Хрущов виступив із заявою, зажадавши від країн заходу «покінчити з холодною війною». Його вимоги про окремий мирний договір з Східною Німеччиною в листопаді 1958, який би включав відновлення блокади Західного Берліна, привели до міжнародної кризи. У вересні 1959 президент Д.Ейзенхауер запросив Хрущова відвідати США. Після поїздки по країні Хрущов вів переговори з Ейзенхауером в Кемп-Девіді. Міжнародна обстановка помітно потеплішала після того, як Хрущов погодився відсунути терміни рішення питання про Берлін, а Ейзенхауер - скликати конференцію на найвищому рівні, яка б розглянула це питання. Зустріч на вищому рівні була намічена на 16 травня 1960. Проте 1 травня 1960 в повітряному просторі над Свердловськом був збитий розвідувальний літак США У-2, і зустріч була зірвана. «М'яка» політика у відношенні США залучила Хрущова в приховану, хоча і жорстку ідеологічну дискусію з китайськими комуністами, засуджували переговори з Ейзенхауером і не визнавали запропонованої Хрущовим версії «ленінізму». У червні 1960 Хрущов виступив із заявою про необхідність «подальшого розвитку» марксизму-ленінізму і обліку в теорії змінених історичних умов. У листопаді 1960, після тритижневої дискусії, з'їзд представників комуністичних і робочих партій прийняв компромісне рішення, що дозволяло Хрущову вести дипломатичні переговори з питань роззброєння та мирного співіснування, закликавши при цьому активізувати боротьбу проти капіталізму всіма засобами, окрім військових. У вересні 1960 Хрущов вдруге відвідав США як глави радянської делегації на генеральній асамблеї ООН. В ході асамблеї йому вдалося провести широкомасштабні переговори з главами урядів цілого ряду країн. У його доповіді на Асамблеї містилися заклики до загального роззброєння, негайної ліквідації колоніалізму і прийняттю Китаю в ООН. У червні 1961 Хрущов зустрівся з президентом США Дж.Кеннеді і знов висловив свої вимоги відносно Берліна. Протягом літа 1961 радянська зовнішня політика ставала все більш жорсткою, а у вересні СРСР перервав трирічний мораторій на випробування ядерної зброї, провівши серію вибухів. Восени 1961 на 22 з'їзді КПРС Хрущов виступив з нападками на комуністичних лідерів Албанії (яких не було на з'їзді) за те, що вони продовжували підтримувати філософію «сталінізму». При цьому він мав на увазі також лідерів комуністичного Китаю. 14 жовтня 1964 Пленумом ЦК КПРС Хрущов був звільнений від обов'язків 1-го секретаря ЦК КПРС і члена Президії ЦК КПРС. Його змінили Л. І. Брежнєв, що став першим секретарем Комуністичної партії, і А. Н. Косигін, який став головою ради міністрів. Після 1964 Хрущов, зберігаючи своє місце в ЦК, по суті знаходився у відставці. Він формально відмежувався від опублікованого в США під його ім'ям двотомної трудаВоспомінанія (1971, 1974). Хрущов помер в Москві 11 вересня 1971. Хрущов - вкрай суперечлива фігура радянської історії. З одного боку, він цілком і повністю належить сталінській епосі, поза сумнівом є одним з провідників політики чисток і масових репресій. З іншого боку, під час Карибської кризи, коли світ перебував на межі ядерної війни і глобальної катастрофи, Хрущов зумів послухати голос розуму і зупинити ескалацію військових дій і попередити розв'язання третьої світової війни. Саме Хрущову післявоєнне покоління зобов'язане почався процесом звільнення від мертвущих ідеологічних схем «перевлаштування» суспільства і відновленням прав людини на «одній шостій частині» Землі.  

Зі спогадів проХрущеве М.С. Хрущов як відзначають очевидці, було дуже балакучий, емоційний, котрий іноді різкий у висловлюваннях. Особливо він був добре, коли виступав експромтом. «Його промови експромтом були яскравими і самобутніми», – ділився враженнями ДмитроШепилов. – Він зазвичай наводив чимало прикладів, прислів'їв і приказок. Часто що це всякі вульгаризми. Наприклад: «Ми покажемо їм де раки зимують», «Не личаком щі сьорбаємо», «Він ніздрями мух тисне». Та інші у такому дусі. Іноді він у роздратування допускав прямі непристойності. Але жвавість, образність, жвавість його промов, по крайнього заходу, на початковому етапі подобалися аудиторії».

Ось що говорить про Хрущова американський журналіст СолБеллоу під час е візиту ген. секретаря в 1961 року: «Емоції в нього напоготові, і було, бреше, вона має маємо перевагу». «Ми хвалимо нудне гідність нашихтихоречивих лідерів, але у глибині душі насичуємо слабкість до вибухів пристрасті, коли ці спалахи удавані ідемагогични». 

Створення промов Коли Хрущову доводилося виступати перед спеціальної аудиторією, чи це журналісти, бізнесмени чи політики, що Микита Сергійович приходив для цієї виступу з заздалегідь підготовленої промовою, як самим, і з допомогою висококваліфікованих фахівців. Інформація, її аналіз стану та підготовка тексту, в такий спосіб, перебувають у руках знають людей.Зазвичай над текстами працювала цілу групу спічрайтерів. Коли що Микита Сергійович отримував такий текст, він часто сам надиктовував необхідні з його погляду, уточнення і виправлення, додавав окремі сюжети. Тож підготовлені тексти можна як повідомлення, цілком адекватноотражавшие як зовнішньополітичний курс країни, і зовнішньополітичний імідж лідера.Але річ у цьому, що сама Хрущов не любив подібних «заготовок» не любив. Вимовляючи свої розмови з заздалегідь написаному тексту, він почувався «як стриножений кінь».Після зачитування тексту виступи, котрий іноді полишаючи нього на процесі, переходив до імпровізації. робив це з цими словами: «Нині ж трохи відірвуся від тесту». І йшла вільна імпровізація.На жаль, при публікації виступів Хрущова одіозні і невдалі експромти, піддавалися виправленню, тому ставлення до найяскравіших епізодах сягнули нас головним чином із спогадів очевидців. Деякі їх стали невід'ємною частиною іміджу радянського лідера, його вербальним наповненням.Щодо відносин Микити Сергійовича із західним світом, то тут більше суперечок і навіть скандалів було з двома його висловлюваннями : «Ми закопаємо», сказане на прийомі у Москві 18 листопада 1956 року у бесіді потім з американськими дипломатами, яким хотів підкреслити суперечливість двох світових систем. Він просто хотів висловити теза Маркса у тому, що соціалізм є могильником капіталізму, але натомість видав фразу «Ми закопаємо», що було точно повторений одній із зустрічах із журналістами в вересні 1959 року  і «Ми ось вам ще покажемо де раки зимують», у якому зупинимося докладніше. 

   «Кузькина мати» «Ми ось вам ще покажемо де раки зимують» одна з улюблених висловів Хрущова. Вперше західний світ познайомився з нею під час дебатів радянського лідера й американського віце-президента Річарда Ніксона на Національної виставці США у Москві 1959 року.Скандальность висловлювання мала насамперед з труднощами перекладу. Перекладач спочаткувоспроизвел слова Микити Сергійовича буквально («Ми ось вам ще покажемо мати Кузьми»), і потім спробував пояснити, що цей вислів означає російською. Однак у словниках, починаючи з словника Даля, цей вислів трактується приблизно однакове: «Покарати, зробити якесь зло». І це й трактувалося потім у західної пресі, бралося, як загроза.Проте саме Хрущов вкладав у цей вираз зовсім інша сенс. Наступальний, але з загрозливий.Коли на обіді у мера Лос-Анджелеса що Микита Сергійович знову спробував використати це вираз, у відповідь замішання свого перекладача Хрущов відреагував: «Ви що, Віктор, либонь, знову то з кузькіною матір'ю вийшло? І це дуже просте слово. Так поясни – це що означає показувати, те, що будь-коли бачили».Пізніше пояснити смисл терміна намагалися та мемуарів Хрущов. Висловлювалися різноманітні погляду з цього приводу.Навряд сам що Микита Сергійович поділив би думка з видавцями. Однак у цьому разі важливо чи, що означає «кузькина мати», бо як він був сприйнято західної публікою. Цей вислів спрацювало, зрештою, проти «партнера», який Хрущов намагався продемонструвати під час своєї першого візиту в західний бік.

 Інші крилаті фрази М.С. ХрущоваОдного американського сенатора, що йому сподобався, Хрущов запитав: «Звідки ви?» – «З Міннеаполіса». Хрущов підійшов до карти світу, обвів олівцемМиннеаполис і Ющенко заявив: «Це щоб не забув, що це місто повинен уціліти, коли полетять наші ракети».«Назадпекеть!» – ремарка щодо теплої погоди після повернення з Індії Москву.«Політики всюди однакові: вони обіцяють побудувати міст там, що йреки-то немає».«Нинішнє покоління совєтського люду житиме за комунізму» – знаменита фраза Микити Сергійовича Хрущова,произнесенная на XXII з'їзді КПРС 1961 року. Під час своєї виступи він заявив, що 1980 року у СРСР буде побудовано комунізм (точніше, матеріально-технічна база для комунізму). Фраза ввійшла й у Програму КПРС, прийняту у цьому з'їзді.

Григорій Сковорода

Просвітитель, філософ і поет Григорій Савич Сковорода — один із видатних мислителів історичного минулого нашої держави. Людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, він все своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності. Народився Сковорода 3 грудня 1722 р, у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім'ї малоземельного Козака. У 1734—1753 pp. з перервами навчався у Київській академії, де під виливом Ф. Прокоповича та інших прогресивних діячів вітчизняної культури осягнув просвітительські традиції.


ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Коротка біографічна справка

Володимир Винниченко народився у 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП.

З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії

Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.

У своїх спогадах Розалія Винниченко писала, що Володимир народився у робітничо-селянській родині. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветград й одружився з удовою Євдокією Павленко.

Від першого шлюбу мати В.Ви-нниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К.В.Винниченком народився лише Володимир.

1. Формування та еволюція політичного кредо

У народній школі Володимир привернув до себе увагу своїми здібностями. Вчителька переконала батьків, щоб продовжувати освіту дитини. Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії. Його українська вимова, бідний одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали у дітей російської або зрусифікованої буржуазії ворожість. Тому були і бійки з учнями, і розбивання шибок. У старших класах він бере участь у революційній діяльності, пише революційну поему. Повз увагу керівництва гімназії це не пройшло — карцер, виключення з гімназії.

Однак думок про навчання він не залишає. Одягнений в українське вбрання, у сивій шапці і з кийком у руці приходить на здавання іспитів екстерном у Златопiльську гімназію. Доля на цей раз усміхнулася — Володимир одержує диплом.

Будучи студентом університету, створює таємну революційну організацію «Студентська громада». 1902 року його заарештовано і посаджено до міської в’язниці. Через недостатність доказів було випущено. На нього чекало виключення з гімназії.

Через деякий час — знову арешти, втечі, партійна робота, написання книг та брошур на революційні теми. Революція 1917 року застає Винниченка в Москві. Упродовж трьох років, змінюючи різні посади, Винниченко прагне принести якнайбільшу користь Україні, її народові. Хоча вважав себе марксистом, але світогляд перебував під впливом гуманізму й західного лібералізму. Гуманізм більшовикам був ні до чого. За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»:

«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».

«Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав І.Франко в рецензії на збірку оповідань В.Винниченка «Краса і сила» (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка».

Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з’їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом». Політичну діяльність він продовжував у Чехословаччині, Парижі, Франції… Науковці стверджують, що він на перших порах підтримував тісні зв’язки з українською національною еміграцією, з групою російських літераторів — Бєлим, Еренбургом, Ремізовим, але відмовився від творчої співпраці з видавництвом «Скифы». Перу Винниченка належить і проект програми антибільшовицького «Єдиного революційно-демократичного національно фронту». На жаль, об’єднати розбиті емігрантські групи не вдалося.

«Власне тепер я все більше й більше відчуваю самотність: від антибольшевицьких кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою я почував би себе злитим, яка підтримувала б мене», — записав він 31 серпня 1925 року. І все більше зосереджується на літературній діяльності. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера», сценарій якого побудовано на п’єсі В.Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь».

2. На чолі Генерального Секретаріату і Дерікторії

Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії на передодні та в перші роки революції був Володимир Винниченко Він активно включився в громадське життя тогочасного Києва, належав до кола організаторів РУП. За революційно-пропагандистську діяльність був виключений з університету, заарештований і кинутий до в’язниці. З 1903 по 1917 рр. перебував за кордоном звідки неодноразово нелегально переходив на територію імперії.

1905 року, після розколу в РУТ, став одним з організаторів УСДРП, очолював редакцію газети "Український робітник". Одночасно активно публікував художні твори, в яких розкривав різні сторони існування основних соціальних груп українського суспільства. Непересічний літературний талант надавав В. Винниченку ще більшого авторитету серед української громадськості. Як згадував В. Дорошенко, "... найкращим, найсильнішим художником нової України є безперечно Вол. Винниченко (виділення В.Дорошенка — О.С). Винниченко є в сім часі для нашої літератури тим самим, чим була для громадського життя Р.У.П., з рядів котрої він вийшов". Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик В. Винниченко виступав як прихильник марксизму, хоч і з сильними впливами українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму.

Л ютнева революція 1917 року в Москві звільнила його від тривалого перебування на нелегальному становищі і В. Винниченко повертається до Києва для активної участі в бурхливих подіях цього часу. Він стає одним з організаторів і першим заступником Голови Центральної Ради і перший головою її автономного уряду — Генерального Секретаріату. В. Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради, на прийняття доленосних рішень Центральної Радою та її Генерального секретаріату. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції — тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які з історичною конечністю мали відмерти після світової соціалістичної революції.

На В. Винниченкові як на політикові, що був схильний до імпульсивних рішень, крайніх оцінок і дій, значною мірою лежить провина за те, що в революції 1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись як незалежна самостійна держава. Він не лише послідовно руйнував основи державності в перші місяці існування УНР, активно готував і очолив Національний союз та повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який, незважаючи на всі помилки і прорахунки, за короткий проміжок часу зумів зробити для організації державних інституцій незрівнянно більше ніж його попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію та армію, коли побачив, що маси прислухаються лише до критичної частини його ідей і не приймають того, що здавалось письменнику-політику конструктивним.

В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники як С. Петлюра. "1919 р. емігрував за кордон, де повів боротьбу проти альянсу С. Петлюри з білополяками (брошури "Винниченко проти Петлюри", "Лист до класово несвідомої української інтелігенції"). Заява про готовність служити робітничо-селянській Україні зробила можливим 1920 р. його повернення на батьківщину, проте розбіжності з керівництвом радянського уряду й більшовицької партії з питань національно-культурної та економічної політики, несприйняття ними рекомендацій щодо виведення з розрухи народного господарства (кооперації в промисловості і сільському господарстві, встановлення вигідних форм співробітництва з західними країнами) змусили його виїхати за кордон. Відмовившись від будь-яких антирадянських актів, Винниченко відійшов від політичної діяльності, присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці і філософії.

В. Винниченка відбита в одному із записів його "Щоденника": "Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з’єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще й літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть".

Осмислюючи уроки революції 1917-1920 рр. В. Винниченко в праці "Відродження нації", намагався знайти пояснення не лише причин поразки, але й визначальних мотивів поведінки лідерів тогочасної української соціал-демократії. Подібно до М. Грушевського він намагався виправдати їх певні незалежницькі кроки, що почали проявлятись з початком Світової війни. Зазначивши, що довгі століття існування України в складі російської держави мали своїм наслідком практично повне придушення всіх зовнішніх виявів національного життя, він підкреслює, що саме бажання одночасно звільнитись від соціального та національного, гніту зберегти націю, породжувало в українському середовищі сепаратистські настрої. "Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хоті сепаратизуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці. Нам закидали брак патріотизму. В ім’я ж чого ми мали бити в бубни та літаври, гасати в дикому танкові й горлати славу? В ім’я того, що сотні тисяч наших мирних працьовників, творців і виробників здорових, простих, життєвих цінностів трощилися гарматами й трупом устилали шлях якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи? Чи в ім’я того, що на випадок перемоги Росії, торжествуюча переможна реакція ще цупкіще взяла б у лабети невибиті на фронті мілліони працьовників і ще нахабніше, ще одвертіще затвердила своє право визиску й насильства? Чи в ім’я того, щоб нас уже остаточно, дощенту було задушено тоді, нас, українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кров’ю чоловіка?".

Напередодні революції, на думку В. Винниченка, в українському русі існувало три основних "орієнтації": "на руську ласку", "на німецький штик" та "на свої сили". До першої належали ті, хто за висловом письменника, "... по якимось там своїм законам думання вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя її народам всередині. Це були прихильники "російської орієнтації". Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм’ягчить круте серце царизму аж до стерені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах. Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто зрослися з життям руських".

Друга "орієнтація", "на німецький штик" базувалась, на переконання В. Винниченка на тому, що у Світовій війні перемога німців та поєднаної з нею окупацією України є неминучою. Така ситуація розглядалась як позитивна тому, що німці сприймались як "культурні експлуататори", які не лише будуть витискати з народу всі соки, як це робила царська влади, але й турбуватимуться про те, щоб народ був ситим і одягненим для того, щоб міг краще і продуктивніше працювати. Крім того німці, як нові господарі, могли б передати українському селянству нові технології виробництва, підняти культури праці в цілому. Та й значна відмінність української і німецької мов робила б просто неможливими ототожнення окупантів та окупованих, заміну української мови — німецькою. Таким чином знімались би ті обмеження на українську культуру, що існували в Російській імперії.

"Була й третя орієнтація, — не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї течії належали переважно соціалістичні течії. Вони не жадали визволення ні від зм’ягченого російсько-самодержавного чи конституційного кулака, ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького".

Ситуація кардинально змінилась з початком Лютневої революції в Росії. Її перші кроки породили в українському русі великі надії, оскільки, здавалось, всі попередні причини сепаратизму, а тому відпали і всі інші способи досягнення свободи окрім орієнтації на російську демократичну революцію. "Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих "самостійників" або людей занадто вже, хворобливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси".

Противагою самостійності українські соціалісти бачили автономію в складі Російської республіки. В. Винниченко вважає, що така форма організації українського життя, "такі скромні, такі невеликі заходи" змогли б примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості що швидко набирала сили в суспільстві. "Самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму Автономії України (виділення В. Винниченка — О.С.). Формальність, урочистість, проголошення уложення в "законність" її ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути поставлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономію".

Однак російська демократія не бажала йти навіть на такі, досить обмежені поступки. В. Винниченко вважає причиною цього багатолітню традицію російського суспільства ототожнювати українців і росіян. Не переконували і багатотисячні українські демонстрації в столицях імперії, тому що визнання національної окремішності українців сприймалось як автоматичне ослаблення величі російського народу. Саме тому російські демократи, погоджуючись "у принципі" з вимогами українських сил, в дійсності намагались всіляко відтягувати вирішення українського питання.

Щоб виправдати свої дії, вони апелювали до необхідності збереження єдності всіх революційно-демократичних сил Росії. "Вибух національних течій може ослабити революцію, розбити єдиний фронт, спричинитись до реакції. Розмежування по національностям може зламати військовий фронт, який вважалось тоді за честь революції тримати міцно. Український "шовінізм" міг внести небажану боротьбу. Крім того стотисячні маніфестації все ж таки не зовсім переконували. Хто його зна, а, може, це так собі, а в дійсности українство то є собі купка інтелігентів, яка ґвалтує, робить шум і лякає спокійну совість чесного руського демократа. Бо де ж би взялись ті сили в українства, коли його так ретельно нищено й душено?".

Відповіддю на позицію російських демократів стало реальне об’єднання українських сил у представницькому органі — Центральній Раді, яка стала виразником інтересів і бажань практично всієї нації. "В першій стадії свого існування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу". Цю позицію, як підкреслює В. Винниченко, підтримували послідовно українські соціал-демократи, що не піддались на провокації своїх російських товаришів з метою організувати боротьбу в середині самої Центральної Ради.

Об’єднавшись в представницькому органі, українські прогресивні сили, підкреслює В. Винниченко, поставили перед собою задачу формування української державності. "Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности (виділення В. Винниченка — О.С.), пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі (виділення В. Винниченка — О.С.). І через це процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі".

Можливі невдачі у формуванні української державності, на думку В. Винниченка, пов’язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої велетенської ваги. Адже, як соціаліст, він наполягав саме на "творенні з нічого", а не на "відродженні" чи "реформуванні" державності українського народу. Старі форми були неприйнятними для наповнення їх новим, соціалістичним змістом: "... всі органи державного (виділення В. Винниченка — О.С.) управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности".

Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як вважає В. Винниченко, — "наша бідність на інтелігентські сили". Нестача підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його лідерів, а й для самої ідеї: "Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державности (виділення В. Винниченка — О.С.) на випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння, недозрілости". Головна надія одного з лідерів спиралась на віру в потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням революції.

Активна діяльність по створенню інституцій української державності була перервана більшовицьким виступом у Петербурзі та наступом їх військ на Україну. Успішність цього наступу зумовлювалась, на думку В. Винниченка, цілим рядом факторів.

Першим з них він вважає відхід лідерів Центральної Ради від соціалістичних ідеалів. Цей відхід був пов’язаний з переходом до реального творення владних інституцій. "Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засоб (виділення В. Винниченка) цього відродження, — тільки засобі — ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій".

Але не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна Рада, як вважає В. Винниченко, виявилась недостатньо соціалістичною, не зрозуміла необхідності побудови саме "робітничо-селянської" держави, а тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькій пропаганді. Насторожене ставлення до ідеї робітничо-селянської держави у лідерів українського руху він пояснює саме тим, що її пропагували більшовики, і прихід влади рад асоціювався з поверненням в Україну російської влади.

Наслідком такого нерозуміння більшовицьких ідей, вважає В. Винниченко, що "... стільки, справді, тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити ... не свою державність (виділення В. Винниченка), ворожу нашій нації, згубну для неї!". "Не свою" не національно, а соціально. Тобто, замість української держави робітників і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу.

І. Огієнко, правда з інших ідеологічних позицій, підтверджує висновок В. Винниченка. Він писав:"... український народ в масі своїй покладався на крайні комуністичні гасла, а українська інтелігенція — на демократичний націоналізм. Центром усього питання відразу стала земля (виділення І. Огієнка — О.С.), а Центральна Рада якраз із цим питанням найбільше воловодилась і відтягала".

Для української влади, як висловлюється В. Винниченко, "національне питання стоїть поза сферою соціального життя". 1 в цьому її найголовніша помилка, оскільки для працюючих класів побудова української державності сприймалася не як засіб збереження національної ідентичності та соціального визволення, а як проста заміна національної форми — синьо-біло-червоного прапору імперії на жовто-блакитний. Українська влада, декларуючи безбуржуазність української нації фактично будувала українську буржуазну державу.

Ця суперечність між словом і ділом, на думку В. Винниченка, стала головною причиною швидкої втрати авторитету Центральної Ради серед широких мас населення, а, особливо у війську. Селяни, одягнуті у військову форму, краще сприймали більшовицькі лозунги про негайну "експропріацію експропріаторів", ніж спроби української влади вирішити аграрне питання цивілізованим, законним шляхом. Більшовики ж, вирішуючи соціальні питання, "революційним шляхом", врешті-решт визнали необхідність існування незалежної української держави у формі радянської республіки. "... рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є певність, що пережитки старого будуть переборені, неясности зникнуть і позиція викристалізується в нормальному, природному напрямі — повної відмови від будь-якого "командування" на Україні, цілковитого признання національної й державної незалежности Української Радянської Республіки й братської, активної, свідомої допомоги українським робітникам і селянам в цьому напрямі".

Українські соціалісти, вважає В. Винниченко, повинні зрозуміти свою головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального: "Відродження нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції. Що правіше і реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національности. І то все одно: чи чужими руками, чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного пригноблення. Коли б отаманщині удалось поширити свою владу на всю Україну, то вона необхідно, неминуче привела б з собою загибель української національности. Бо ті сили, які допомагали би їй, по своєму соціальному складу й характеру були б ворожі до української нації, вони мусили (виділення В. Винниченка — О.С.) би, — хотіли б того, чи не хотіли, — пригнітити українську національність, коли б хотіли затвердити свій вплив і владу".

Віра в зміну більшовицької позиції в українському питанні призвела до того, що вже після виходу зі складу Директорії, в еміграції, В. Винниченко робив спроби знайти порозуміння з радянською владою. Більше того, він вважав, що перехід українських соціалістів на комуністичні позиції є вкрай необхідним і неминучим, адже "... комунізм і є тою гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і приводити людину до єдності думки й акції".

Більше того, прийняття цієї ідеї всіма українськими революційними силами повинно стати головною передумовою захисту національних інтересів українського народу: "Коли де які українці бояться великоруського націоналізму, то на це можна сказати, що українцям треба бути якомога послідовнішими, вірнішими комуністами, щоб стояти на сторожі повної послідовності комун, дії, бо іменно комунізм не допускає панування нації над нацією (виділення В. Винниченка — О.С). І що більшими, послідовнішими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидше вони, тим самим муситимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над україн

3. Історична та художньо-публіцистична спадщина В.Винниченка

Бути корисним людству — цей імператив здавна рухав Винниченко, визначаючи розмах його проектів. Конкордизм — це те, до чого він йшов усю жизнь, починаючи, можливо, з 1905 року, коли йому відкрилася картина страшної дисгармонії: недосконалі люди, недосконале суспільство, недосконале, суперечливе, готове до самознищення людство...

Як перебороти дисгармонію і побудувати щастя? Це питання питань у художніх творах В.Винниченко, написаних як до революції, так вже й в останній період його життя. Що ж стосується трактату «Конкордизм», те писався він як універсальне навчання, яке варто проповідувати, а викладені в ньому правила — строго дотримувати. Винниченко сформулював 13 таких правил, вважаючи їхніми сходинками на щастя.

1. В усіх сферах життя твоєї звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи.

2. Будь у згоді з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі і по можливості знаходься в русі, на повітрі, у найближчому контакті із сонцем, рослиною.

3. Не харчуйся нічим, не властивій природі людини, тобто нічим, що не приготовлено на кухні матері-природи.

4. Будь цілісним, іншими словами: роби так, щоб кожну твою дію була проявом узгодження всіх, чи гнітючого більшості головних сил (інстинктів, підінстинктів, розуму, почуття, підсвідомості, волі).

5. Будь чесним із собою...

6. Погодь слова і справи, тобто: що визнаєш на словах, то виконуй на ділі. Що проповідуєш іншим, то роби сам у своєму особистому житті.

7. Будь послідовним до кінця.

8. Не намагайся любити ближніх без особистої оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи коштовним для них.

9. Завжди помни, що всі люди і ти сам хворі страшною хворобою діскордизму. Бори з нею не догмою, не ненавистю, не покаранням, а розумінням, жалістю, допомогою.

10. Живи тільки власною працею.

11. Люби того, хто милий тобі, але родину створюй тільки з тією людиною, який ти всією душею і всім тілом твоїм хотіла б (хотіла б) бачити матір'ю (чи батьком) дітей твоїх.

12. Не пануй і не підкоряйся пануванню.

13. Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною відданою кліткою його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі вищою радістю.

А тим часом — образ і доля Володимира Винниченко відкриваються сучасним дослідникам за допомогою архівів, у тому числі й американських...

Еміграційний архів В. Винниченко потрапив у США незабаром після смерті письменника. Професор Григорій Костюк зумів переконати удову Винниченко Розалію Яківну, що буде краще, якщо літературна спадщина покійного, його рукописи і бібліотека будуть зберігатися за океаном. Так і з'явився заповіт Розалії Яківни, відповідно до якого архів В. Винниченко передається Української Вільний Академії Наук у США — аж до того часу, поки Україна одержить державну незалежність. Коли ж таке відбудеться, те місце йому — в Академії наук України...

Одна з найцінніших для науки частин архіву — кореспонденція Винниченко. На щастя, Володимир Кирилович залишав у себе копії особистих листів. Кореспондентів у нього було багато — від друзів часів молодості, з якими разом «робили революцію», від жінок, яким він іноді адресували таємні і нетаємні послання, до таких політиків, як Сталін, Рузвельт, Масарик, Даладье, Раковський, Скрыпник... Эпистолярий Винниченко, що зберігається в архіві Колумбійського університету, — це більш 30 років його життя (1920-1951 р.). Саме стільки часу В.Винниченко був відірваний від України — до самої смерті в містечку Мужен на півдні Франції...

Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п’єси «Над». Ще раніше його п’єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценічного втілення п’єс обговорювали з драматургом К.Станіславський і В.Немирович-Данченко, М.Садовський і Г.Юра. Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі» поставив «Чорну пантеру і Білого Медвідя» за участю режисера-постановника Гната Юри.

Але звернімося до сучасних досліджень творчості Володимира Винниченка.

«Коли уважно прочитали його твори, — пише в журналі «Сучасність» Данило Гусар Струк, — Винниченко не проповідував ні крайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальності, ні проституції, ні брехні, ні вільної любові, ні звіриного відання хоті. Радше він старався перевірити, чи ідеї, які в теорії звучать так прекрасно, здійсненні, і які з них виринають наслідки. Якби він жив сьогодні, він напевне проаналізував би в своїй художній лябораторії такі сучасні явища, як родження дітей в пробірці чи штучне запліднення, як материнство за допомогою матері-сурогата. Та його сюжети — це лише приклади того ілюстрованого матеріялу, за який його ганили, а якого він уживав, щоб перевірити суттєве: а саме, до якої міри люди вірять в те, що проголошують, до якої міри сьогоднішні Ляерти хочуть і можуть жити в згоді з повчанням старого Полонія: бути вірним самому собі. Вислід сьогоднішніх його експериментів, мабуть, був би такий самий».

Володимир Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури.

Настав час для повномасштабного видання його творів, осмислення неперевершеного літературного надбання. Бережімо і його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…»

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

Цікаві факти про Михайла Грушевського Народився Михайло Грушевський 29 вересня 1966 року в містечку Холмі, в родині педагога-славіста. Дід Грушевського, який благословив свого онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, – і йому було подаровано дворянство. На Кавказі пройшли дитячі роки Грушевського.До школи Михайло пішов пізно. Батько, досвідчений педагог, віддав його до нижчої кляси, ніж дитині роками належалося, дарма що він був дуже добре з дому підготовлений до тої кляси. Боявся, щоб хлопець не мав труднощів у науці. До того ж школа була чужа, російська, і батьки хотіли довше мати дитину під своїм окомНавчаючись в університеті він працює під керівництвом Володимира Антоновича. Уже будучи на третьому курсі Грушевський написав свою першу наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века» за яку він отримав в 1890 році золоту медаль.Очолював Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Перебуваючи у цьому місті він створює бібліотеки і музеї. Заснував Львівську школу істориків України. Грушевський як учитель був дуже ввічливий і приступний. До молодих студентів не говорив інакше, як «пане-товаришу». І справді був для них прихильним товаришем. Він усе вмів заохочувати молодь до праці, давав поради у важких питаннях, підтримував знеохочених. Часто запрошував студентів до своєї хати, де мав чудову бібліотеку; у кожній хвилині двері його хати були для них відчинені, він ніколи не шкодував свого дорогоцінного часу на балачки з «недопеченими» вченими. Наймасштабнішою працею Грушевського є багатотомник «Історія України-Руси». Його велика Історія України-Руси має дев’ять томів, понад 6000 сторінок друку. Є одним із засновників Української Національно-Демократичної партії. В роки Першої Світової війни був відправлений російською владою (яка досить вороже ставилась до діяча) в заслання до Симбірська. Також в нього було відібрано посаду професора у Львівському університеті. З 1916 року розпочинає активну політичну діяльність. Михайло Грушевський був обраний головою Української Центральної Ради. На уряді голови Центральної Ради Грушевський пробув тринадцять місяців. У березні 1919 року був змушений емігрувати до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Там розгорнув активну публіцистичну й наукову діяльність. Став одним із засновників громадської міжнародної організації – комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут. 1923 року був обраний академіком ВУАН. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН. Через шість років його обрають дійсним членом Академії наук СРСР. 

Визначне місце в історії української науки і культури кінця XIX — першої третини XX ст. посідав М. Грушевський, історик і патріот свого народу. Як політик М. Грушевськпй був засновником Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, творцем засад Української незалежної держави, першим президентом УНР. У науковій творчості і політич­ній діяльності М. Грушевський вважав вищим мірилом любов до свого народу і до історичної істини.

Основні позиції суспільно-політичних поглядів М. Грушевського випливають із його концепції історіософії. Ко­лосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті, і у якій виклав свою історіософію що визначала вихід на суспільно-політичну проблематику.

Історіософські думки висловив М. Грушевський також 1892р. у статті «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», у якій йшлося про так званих болехівців — мешкан­ців міст Болехівської землі на території між Волинню Галичиною і Київщиною, що 1240 р. вирішили прямо платити данину татарам, обходячи князя Данила Романови­ча. Важливо, що автор статті, схвалюючи дію болехівців як акт народної (селянської) громади, на цьому історич­ному факті прагнув проілюструвати позитивістську кон­цепцію «прогрес-регрес» в історичному процесі еволюції, водночас розкриваючи погляд на державу.

Щоб зрозуміти не лише історіософську концепцію М. Грушевського, а і його суспільно-політичну позицію, потрібно розглянути три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце. Це «народ», «держа­ва і «герой в історії», які у М., Грушевського несуть зміс­тове навантаження, почерпнуте з різних філософських си­стем. «Народ» у М. Грушевського, — зазначав М. Пріцак, — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді коли його «держава» — це анархістично-соціалістичний термін Прудона-Драгоманова. Тільки «герой в історії» від­повідає позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів ІУР.

Він автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український на­род, котра увійшла до скарбниці світової історіографії. Напи­сана на великому документаль­ному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреч­чини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії Украї­ни мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакцій­ні кола яких узагалі не визнава­ли за українським народом пра­ва на існування як нації й права на власну мову та культуру.

Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Все­української академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалеж­ність України. Головним напрямом його політологічних дос­ліджень була проблема національного самовизначення.

Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народно­сті, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

Що з цього випливає?

1) прагнення до самостійності є об'єктивною логікою жит­тя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного ут­ворення;

2) самостійність і незалежність народу пов'язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними Нахилами народу;

3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

4) відсутність "політичної самостійності" можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Оскільки такої "благоліпності" досягти неймовірно важко, ко­жна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

5) багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається обража­тися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;

6) борючися за вихід із великих політико-територіальних об'єднань, прагнучи до власної державності й політичної не­залежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних "кермачів", які приведуть народ до процвітання;

7) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною і з мо­рального, й з економічного погляду.

Важливою рисою діяльності М. С. Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути сто­сунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгоджен­ні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.

Будучи соціалістом за світоглядом, М. С. Грушевський за­мість реальної нагоди відродження самостійної української державності довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб'єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, пос­тупливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам дорого коштували і йому особисто, й українському народові.

Головним предметом цієї праці є «нарід», «маса народня», які, за твердженням ученого, «перейняті духом демократизму». Проте не зовсім зрозуміло, чи йшлося про одне поняття з тотожним змістом, але у двох термінах («народ» і «маса народня»), чи про два поняття, кожне зі своїм змістом. М. Пріцак, дослідник творчості М. Грушев­ського, зазначав, що ці поняття, як і поняття «маса», вжи­ваються досить вільно. Крім свого загального значення, поняття «нарід» означає ще «суспільність», яка, називаю­чись ще «громадою», є лише активною частиною '»маси народньої». «Маса народня» — це вихідна точка опори, на •якій дослідник повинен координувати свої наслідки.

Щодо ролі мас, то М. Грушевський зазначав, що «без­посередніх вказівок стрічається мало, тому доводиться говорити про розвиток політичних подій, які визначали дальші напрями народного життя».

М. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій. Важливо знати не лише те, як проходили події, а й те, як вони були прийняті і відчуті сучасниками, як відбилися у їхній свідомості і які враження та настрої у них викли­кали. Особливо це стосується широких низів, де виняткове значення має зв'язок цих настроїв з економічною і соці­альною обставиною їхнього життя. Тут ученого цікавило зростання свідомості в громадянстві і масах, їхнє бачення соціального і політичного, державного і національного тощо.

Складною була проблема відповідності політико-громадянського устрою народним ідеалам. Оскільки такої відповідності не було, то, на думку М. Грушевського, зав­дання наукових студій полягало в тому, щоб з'ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою са­мого народу, тобто чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений і накинений та чи відповідав по­требам народним і яке значення й вплив мав на народні маси.М. Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Це ідея «національної самооборони» та «націо­нальної смерті». Вся історія українського народу — це розбудження відпорної енергії" національної .самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті.

На такій історичній основі виростають ідеали україн­ського народу, які ще досі не осягнуті. Це свобода, рівно­правність та «народний ідеал справедливості», або авто­номія. У боротьбі за осягнення своїх ідеалів український народ пройшов складну і важку історію, яка принципово вплинула на виховання і самого М. Грушевського.

Але, як зазначав М. Грушевський 1920 р., він «був ви­хований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес тру­дового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею».

Як і народники, М. Грушевський під «народом» розу­мів «село, українське селянство». Таке бачення «народу» залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як пре­зидента була «селоцентрична». У своїй програмній праці «Підстави Великої України» М. Грушевський писав: «Го­ловною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина, українське відродження і взагалі майбутність України. Протягом усього XIX століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як інші верстви зрадили спою національність, від селянства черпався весь матеріал для національного будівництва, і воно покладало свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане цей скине­ний у безодню пітьми й несвідомості титан, цей позбавле­ний зору і сили, обстрижений з своєї політичної й націо­нальної свідомості Самсон. Треба було подати йому цю чудотворну воду свідомості — тільки ж усе ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму».

Провідну роль селянства у суспільно-політичному та національному житті М. Грушевський бачив і у 20-х роках XX ст., коли в Україні відбувалися нові суспільно-еконо­мічні процеси. «Українська культурна робота, — зазначав він у 1926 р.,—для українського села ще не закінчена. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіл­лються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та поне­суть туди українську свідомість, українізуючи цю робітни­чу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закін­чити формацію української національності утворенням сві­домої української робітничої верстви, через повне завер­шення культурного циклю села. Мусимо пам'ятати, що українська історична робота під аспектом всебічного до­сліду селянської верстви, поруч з новими завданнями до­сліду індустріалізації України, є ще не закінченим завдан­ням, поставленим попереднім поколінням наших робітни­ків. Важкі революційні переживання останнього десятиліт­тя навчили нас звертати увагу на ті сторони історичного процесу, на котрі раніш ми менше зважали».

На доповнення поняття «народ» як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський дав дефініцію «народу», яка розкривала (чи включала) антро­пологічну та психофізичну характеристику. Учений під­креслював: «Так само відріжняється українська людність. від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічни­ми — в будові тіла, і психофізичними — в складі індиві­дуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, у по­буті й культурі матеріальній і духовній. Ці психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більше або мен­ше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність «на­рід», з довгою історією його розвою».

В органічному зв'язку з проблемою «народу», його ролі і значення в історичному процесі розглядав М. Грушев­ський питання «держави». У його поглядах на державу відбився вплив М. Костомарова та М. Драгоманова. Дер­жавно-бюрократична машина, заснована на імперському централізмі та монархічному абсолютизмі, усім набридла, а найбільше попсполеним народам. Прогресивні діячі, у тому числі М. Груніспський, висували ідеї демократизму на ґрунті свободи особи як складової частини маси, що не може не позначатися на свободі самої маси. А це вимагає відповідного державно-політичного вираження. І знов зазвучали ідеї, які проповідували М. Костомаров, М. Драгоманов, С. Подолинський, І. Франко, М. Павлик, ідеї, що історично виходили від Кирило-Мефодіївського товарист­ва. Автономно-федералістичних поглядів М. Грушевський дотримувався і в часі, коли він очолював Центральну Раду України, сподіваючись на чесну і справедливу феде­рацію з Росією, і тільки внаслідок об'єктивно необхідних процесів пішов на проголошення суверенітету УНР.

Як історик М. Грушевський прагнув з'ясувати питання ролі держави в історичному плані. Тут значення мало, чи держава відповідала чи не відповідала потребам народу. Саме у цій сфері М. Грушевський шукав ілюстрації своїм поглядам. Першим чинником стала Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Гали­чі XII—XIV ст. Важливо було довести, що Київська дер­жава виникла на своєму рідному ґрунті І не була прине­сена варягами. Цій меті учений присвятив розділ аналізу норманської теорії походження Київської держави.

І хоч спіткала сумна доля Київську .Русь і Галицько-волинську державу, все ж український народ і кращі його сини поривалися до соціального й національного визволен­ня, до творення української державності. Учений пока­зав дві наступні спроби державотворення.

У наукових працях М. .Грушевського «народ» і «дер­жава» нерозривно поєднані з «героєм в історії». Щоправ­да, М. Грушевський виставляв на перший план народ, а не особу. За його словами, свою книгу про Богдана Хмельни­цького він хотів би присвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас, усім, хто болів тілом. і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи це велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією, в динаміку життя цілої України.

«Герої в історії» з'являються і виростають не самі із себе, у відриві від конкретно-історичних умов, без враху­вання, стану, вимог і потреб самого народу, у якого слід шукати підтримки. Як зазначає О. Пріцак, концепція «ге­роїв в історії» М. Грушевського виходить із твердження: «Люди, а в тім історичні постаті є продуктом епохи і се­редовища». У такому ключі учений в основному й роз­глядав історичні постаті. Але М. Грушевський був далекий від того, щоб трактувати історичних діячів як просте, механічне, автоматичне породження епохи і середовища, бо «герой в історії» діє, отже, виявляються його розум, воля, сила, а це вже суб'єкт, а не просто і тільки об'єкт історії. На цій основі і стає можливим оцінювати роль, значення «героя в історії» у світлі вимог та потреб народу.

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін.

Вони відстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного про­цесу;

2) розуміння українського народу як окремої культур­ної одиниці;

3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народ­но-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

5) відстоювання автономії України в складі федератив­них чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання»М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етно­культурні риси в умовах Галицько-волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як ви­ключно хліборобську, що внаслідок чужоземного пануван­ня втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культур­ного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відпо­відає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єд­нання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необ­хідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входжен­ня Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Висновок:

Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої етнокуль­турної одиниці;

3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки;

4) ідея федеративного устрою України;

5) ідея державної автономії України в складі федератив­ної Росії чи інших федеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності. Представниками цього напряму можна вважати М. Ко­стомарова, В. Антоновича, М.Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна.

Маргарет Тетчер

Лише жменька політиків мирного часу можуть стверджувати, що вони змогли змінити світ. Маргарет Тетчер, яка померла вчора зранку, була однією із них. Вона змінила не лише свою власну Консервативну партію, але й загалом усю британську політику і весь світ, пише видання The Economist. Її ентузіазм до приватизації розпочав світову революцію в економіці, а її готовність протистояти тиранії допомогла покласти кінець Радянському Союзу. Уїнстон Черчілль виграв війну, але він ніколи не створив свого власного "ізму".

Суть тетчеризму полягала у тому, щоб зламати тогочасний статус-кво і зробити ставку на свободу, - трохи дивно для Тетчер, яка любила тримати все під контролем і була певним чином втіленням консерватизму. Вона вважала, що країни можуть стати великими тільки тоді, якщо дадуть волю людям. Її політика мала власну тему: люди мають повне право управляти своїм власним життям, позбавляючись від зайвої, дріб'язкової опіки з боку держави.

Життєвий шлях Маргарет Тетчер: леді, яка змінила Британію

У Великобританії її суперечки із лівими, особливо шахтарями, створили їй репутацію безжальної Боудікки. Але вона була однаково готовою реформувати свою власну партію: потіснила старомодних консерваторів і нав’язала їм свої погляди, створивши так званий "великий вибух" в лондонському Сіті. Свої численні агресивні звинувачення вона спрямовувала також проти членів власної партії. "Ви повертайте, якщо хочете. Леді не повертає", - говорила вона консерваторам після того, як безробіття досягло позначки у 2 млн осіб.

Парадоксів більш ніж достатньо. Місіс Тетчер була справжня Синя Торі, вона маргіналізувала Партію Торі впродовж цілого покоління. Торі перестали бути національною партією, відступили на південь і у передмістя, і майже повністю зникли в Шотландії, Уельсі та в північних містах.

Тоні Блер скористався більше із революції Тетчер, ніж її наступник Джон Мейджор: через вихолощення профспілкового руху і дискредитацію лівих, Блеру нескладно було швидко перешикувати свою партію і переможно "продати" її виборцям Середньої Англії. Величезна більшість Блера на виборах 1997 року розпочала 13-річний період правління Нових лейбористів.

На світовій арені Тетчер також залишила по собі довгу тінь. Поєднання її  ідеологічної стійкості і глобальної популярності засвідчило, що Великобританія відіграла свою роль у розвалі Радянського Союзу, що було непропорційно вазі країни в світі. Тетчер стала першим британським політиком після Уїнстона Черчілля, якого приймали всерйоз лідери всіх провідних держав світу. Вона була героїнею для опозиційних політиків у Східній Європі. Її готовність стати пліч-о-пліч з "дорогим Ронні" (Рональдом Рейганом, - ред.) для того, щоб заблокувати радянський експансіонізм, посприяли формуванню нового мислення в Кремлі. Її наполягання на тому, що Михайло Горбачов був людиною, з якою Захід може мати справу, також допомогли закінчити Холодну війну.

Посткомуністичним країнам її революція припала душі: до 1996 року у Росії було приватизовано близько 18 тис промислових підприємств. Індія демонтувала ліцензування Raj - спадщину британського фабіанства - і створила кавалькаду успішних компаній. По всій Латинській Америці уряди взяли курс на лібералізацію ринків. Вдавалося це їм чи ні, усі вони споглядали на британський приклад. Однак, сьогодні маятник гойдається на небезпечно далекій відстані від принципів, які сповідувала місіс Тетчер. У більшості багатих країн світу за останні роки різко зросла присутність уряду в економіці держави. Регулювання економіки - надмірне, а часом і необхідне, зв’язує руки приватному сектору. Підприємці перебувають під пильним наглядом найбільше за останні 30 років. Демонстранти протестують проти самого існування банківської галузі. Із підйомом Китаю, державний контроль, а не економічний лібералізм, підноситься як модель для країн, що розвиваються.

Для світової економіки, яка відчайдушно потребує повернення до зростання, це неправильний напрямок руху. Європа ніколи не буде процвітати, поки не вивільнить свої ринки. Америка задушить своє відновлення, якщо не зможе уникнути надмірного регулювання економіки. Китай не зможе підтримати свій успіх, якщо не розпочне лібералізацію. Зараз дуже важливий час, щоб повернутися до основних принципів Маргарет Тетчер: для того, щоб країни процвітали, люди повинні створити спротив проти наступу держави. Сьогодні світ потребує більше тетчеризму, аж ніяк не менше, ніж на початку 80-их.

Історичні постаті

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Легендами овіяний образ княгині київської, дружини князя Ігоря — Ольги, мудрої   державної діячки, керівника і воїна, її діяльність залишила помітний слід у   східнослов'янській історії Х ст. 

Прибула вона до Києва 903 р. «Літопис руський» свідчить: «Коли Ігор виріс, він       ходив у походи вслід за Олегом, і кожен слухався його. І привели йому жону із  Пскова,  на ім'я Ольга». І стала вона не лише дружиною, а й мудрою помічницею  Ігоря. Дослідники по-різному відповідають на питання: де й коли народилася Ольга,  з   якої родини походила, чи була князівського роду? Найпоширенішою є думка, що  дитинство княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, мабуть, вона і  зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, який покохав її за красу та незвичайний   розум.

Ігор ходив у походи, він підкорив древлян, уличів, інші східнослов'янські племена,  що відокремились від Києва ра початку його князювання. 915 р. уклав мирну угоду з  печенігами, які з'явилися тоді в південноруських степах. 941 р. здійснив невдалий  похід на Константинополь. А 944 р. знову вирушив на Візантію і, отримавши викуп,  уклав з нею договір.

Ольга взяла на себе всі турботи по управлінню державою.

Скоро після того, як був укладений мир з Візантією, відбулась одна з найцікавіших  подій в історії Русі Х ст. — древлянське повстання 945 р., причиною якого стала  спроба Ігоря запровадити в Іскоростені повічний збір данини. Повсталі древляни   убили Ігоря й рушили на Київ. Однак Ольга, котра лишалася у Києві з малим   Святославом, зуміла обхитрити їх і згодом розгромила. Вона швидко й жорстоко  помстилася за чоловіка. Літописець Нестор так розповідає про цю помсту та про  початок князювання Ольги. Після вбивства Ігоря древлянські посли приїхали до  Києва і запропонували Ользі піти заміж за їхнього князя Мала. Княгиня веліла тих  послів разом з човном, на якому припливли, скинути в глибоку яму, викопану за  городом на теремному дворі, і потім закопати живими.

Розправившись таким чином зі сватами, Ольга звернулася до древлян з  проханням прислати за нею найбільш знатних мужів — князівського роду, бояр,  купців. Коли ті прибули до Києва, Ольга наказала витопити баню, яку потім запалили  разом з послами. Такими були перші дві її помсти древлянам.

Сватання князя Мала аа Ольгу, на думку дослідників, відбивало пережитки  матріархату, архаїзм у поглядах древлян. Дії Ольги — поховання сватів у човні, наказ  витопити баню для послів — прикмети поховального обряду, що сягають сивої   давнини й пов'язані з кривавою помстою.

Третя помста за жорстокістю була найстрашнішою. Ольга сповістила древлян про   своє бажання поплакати над труною чоловіка і вчинити тризну. Поблизу міста   Іскоростеня наказала вона насипати величезний курган. Коли ж древляни  повпивалися, Ольжині отроки посікли їх п'ять тисяч.

Наступного року княгиня зібрала військо, взяла з собою малолітнього сина  Святослава, воєводу Свенельда й рушила в Древлянську землю, щоб остаточно  «примучити», тобто приборкати древлян та обкласти їх тяжкою даниною. Битву було  виграно, але древляни втекли й зачинились у своїх градах. Облога тривала цілий рік,  доки Ольга не запропонувала древлянам відкупитися малою даниною: од двора по  три голуби і по три горобці. Кожному з птахів Ольга звеліла прив'язати трут з вогнем  й, коли смеркнеться, відпустити на волю. Птахи полетіли у свої гнізда, і спалахнув  Іскоростень з усіх боків одночасно. І побігли люди з міста, а воїни Ольги ловили їх...  Так узяла Ольга город хитрощами, старійшин його спалила, багато людей побила  або  віддала у рабство, а решту примусила платити тяжку данину. Дві третини її  одержав Київ, а третину — Вишгород, що був Ольжиним городом.

Так літописець Нестор у «Повісті временних літ» розповів про початок   князювання    Ольги та її помсту древлянам.

Разом з тим Ольга розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб   збирання данини, який спричинився до смерті Ігоря. Вона впровадила перші в  
Київській Русі «реформи», чітко окресливши землі, з яких через певні проміжки  часу мала збиратися означена кількість данини. Княгиня водночас стежила за тим,  щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати  данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром  землі, вона в такий спосіб забезпечила себе постійним прибутком. Аби краще знати  свої неозорі володіння, Ольга часто подорожувала. Піддані відчували її рішучість і  державну розсудливість. Вона здійснила ряд реформ, створила так звані погости  для  стягування данини, запровадила регламентацію феодальних повинностей тощо.

У зовнішніх відносинах Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною. 956 р.  княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч у  літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими   джерелами, переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший   правитель християнського світу погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про   зростаюче значення Києва. При ній розширилися міжнародні зв'язки, зміцніли  торговельні й політичні стосунки з Візантією.

Константинополь, або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в Х ст.   був справжньою світовою столицею. Константан Багрянородний, при якому Ольга   відвідала Царгород, письменник і історик, 949 р. у своєму творі «Про народи» з   подробицями описав торговельний шлях між Києвом та Константинополем — по   Дніпру та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ — до Новгорода та Балтійського   (Варязького) моря, й тому мав назву «з варягів у греки». Велика армада лодій човнів,  як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 
осіб посольства Ольги з обслугою і воїнами — майже 1500 чол. Розкішне 
оздоблена подія княгині привернула увагу візантійців: посередині її стояв намет з 
коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба, ніс події, мав вигляд 
якоїсь химерної тварини-грифона чи дракона, шовкове вітрило було прикрашене 
князівською емблемою — золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у 
бронях зі списами у руках, снували численні служниці.

Константин Багрянородний описує перший офіційний прийом Ольга, який відбувся 
9 вересня у Магнаврському залі імператорського палацу. То був дивовижний 
спектакль. Для нас важливо, що Ольгу було звільнено від проскінесису, тобто потрійного укліна, який відвідувачі повинні були робити перед імператорським
 троном, падаючи ниць. Препозит біля дверей голосно вигукнув: «Шляхетна 
архонтиса Ольга-русинка з посольством від архонта Русі Святослава». Княгиня 
повільно, з гордовитою постановою, дивлячись просто на імператора, що сидів на 
троні, увійшла до залу і, приклавши руку до серця, вклонилася. Так само вчинили й 
члени посольства. Після відповіді Ольги на різні запитання імператора з бічних 
дверей до зали почали заходити служники з скриньками, діжками, посудинами,
 сувоями. Це були подарунки від шляхетної архонтиси та посольства Русі великому 
імператорові ромеїв. Найбільше враження справили внесені на двох жердинах 
хутра соболів, горностаїв, бобрів, великі ведмежі шкури. Трохи пізніше відбувся ще 
один прийом і бенкет-кліторій в іншому залі — Трикліні Юстініана. Тут Ольга була 
разом з імператрицею Оленою та її невісткою Феофано. Ділова ж розмова з 
імператором Константином відбулася між прийомом та бенкетом. Ольга говорила 
про причини, що привели її з посольством до Царгорода. Серед дослідників і нині
 точаться суперечки щодо змісту розмови — джерела не дають вичерпної відповіді 
на це запитання. Але найбільш вірогідно те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Сама княгиня таємно, з огляду на язичеське оточення, хрестилася у Києві ще до подорожі у Царгород. Просила прислати єпископа для Русі, мудро вбачаючи в прийнятті рідною країною християнства шлях до розквіту зв'язків з 
найрозвиненішими державами світу.

Ольга чекала на відповідь майже півтора місяця. Вона сама, її почт та посли жили у 
Константинополі, а решта з київського посольства — у своїх човнах-лодіях. Нелегким було те чекання. Та Ольга не втрачала часу — знайомилась з 
Константинополем. Різні дива Царгорода, його собори, іподром вона потім довго
 згадувала у рідному Києві. Побудувала православні церкви. За свідченням 
пізнього Іоакимівського літопису, збудувала дерев'яну церкву святої Софії поблизу
 Золотих воріт. Присвячена премудрості Божій церква мала стати кафедрою
 митрополита Київського, запрошеного на Русь єпископа. Та не діждалась княгиня 
здійснення своєї мрії — церква згоріла 1017 р. Пізніше Ярослав Мудрий на тому
 місці збудував кам'яний Софійський собор, який досьогодні стоїть як святиня
 України.

Чому ж відмовив імператор Візантійський в прилученні Київської Русі до 
християнського світу? Тому, що син Ольги, великий київський князь Святослав, 
верхник Русі, був язичником. Сама ж Ольга була вже християнкою. Приїхала з 
священиком Григорієм. Подарувала імператору золоте з коштовним камінням 
блюдо, яке довго прикрашало ризницю Константинопольського головного собору. 
На ньому були християнські символи — зображення Христа на коштовному камені, й призначене воно було для церковної служби. Язичниця не могла б зробити такого
 дарунку. Ольга прийняла благословіння патріарха під час урочистої відправи у 
Константинопольській Софії. Ця акція за згодою самої княгині й завдяки
 візантійцям була сприйнята як її дійсне хрещення. Подія поступово набула 
розголосу в середньовічному світі і переросла з особистої справи Ольги у 
важливий державний акт. «Повість временних літ» стверджує, нібито імператор 
сватався до Ольги, але княгиня його перехитрувала: сказала, що тому не годиться
 знатися з язичницею, й попросила, щоб цар сам її охрестив, однак після хрещення,
 під час якого Константин назвав її за обрядом «дщерею», відмовилася стати
 дружиною. Мовляв, закон християнський не дозволяє такого шлюбу. Цей факт, як і 
багато інших, без сумніву, потрапили до літопису з народних переказів про Ольгу, її 
хрещення та перебування в Царгороді.

18 жовтня, в неділю, був прощальний прийом. І відмова...

Повернувшись додому, Ольга почала вмовляти сина Святослава перейти до 
християнської віри, але той, боячись насмішок і незадоволення власних
 дружинників, відмовився.

959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І з проханням 
прислати єпископа для хрещення Русі. Оттон погодився — прислав Адельберта. 
Та непривітно зустріли його на Русі. Прибічники Святослава відправили 
посольство ні з чим. Ольга не втратила реальної влади. Від безсилля почала 
руйнувати язичницькі капища, силою віри своєї впливала на співвітчизників...

Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто — 969 р., проживши у 
християнстві 15 років. Перше місце її поховання невідоме. Але знаємо, що князь 
Володимир, який хрестив Русь, переніс її останки до Десятинної церкви Богородиці

 й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було зруйновано 1240 р. татаро-              монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольги — справжній 
витвір середньовічного мистецтва — зберігається нині у Софійському соборі.

Володимир Великий. Князь Святослав залишив трьох синів: Ярополка, Олега й Володимира. Князем у Києві і на цілу країну захотів стати Ярополк. Він побив молодшого брата Олега, який княжив у Овручі, а тоді Володимир, який сидів у Новгороді, рушив на північ за море до варягів і просив у них помочі. Варяги дали йому поміч, і він побив Ярополка та в 980 році став київським князем. Русі-Україні він прислужився настільки, що за його часів та ще потім, за його сина, Ярослава Мудрого, вона була найсильнішою державою за всі часи свого існування. Злучивши всі українські землі в одне ціле, князь Володимир забезпечив їх від ворогів. Він жив у згоді з сусідніми народами й державами, як-от з поляками, греками, болгарами, чехами й мадьярами. Клопіт мав тільки з печенігами, які раз у раз нападали від сходу і нищили села й міста. З ними зводив Володимир численні бої. Про бої є різні оповідання, а одне описує таку битву. Раз печеніги підійшли під самий Київ, і проти них вийшов Володимир з військом. А тоді вождь печенігів промовив до нього так: "Не проливаймо крові наших воїнів, але виберім зі своїх військ по одному силачеві: я одного, іти одного, і нехай вони стануть до двобою. Як твій мого поборе, то ми заберемося з України, а коли мій поб'є твого - тоді ми вас будемо три роки воювати". Зажурився Володимир, чи знайде у своїм війську такого силача, щоб поборов страшного печеніга. Аж зголосився Кирило Кожум'яка, який шкіри виправляв, і сказав, що буде боротися з печенігом. Печеніг був страшенно високим і грубезний, а наш Кирило маленький, тож Володимир боявся, що не побере він печеніга. Але як Кирило зловив печеніга у свої руки, то в того лише кістки хряснули - такий Кожум'яка сильний був! Коли Кирило переміг велетня, тоді печеніги повтікали у степи, і вже Володимир мав з ними спокій. Забезпечивши Державу від зовнішніх ворогів, Володимир почав скріплювати її і зсередини. Щоб здобувати собі вірність і любов народу, Володимир не владарював сам-один, але прикликав на пораду старих мудрих людей, вибраних з волі народу. Він часто запрошував багато народу до себе в гостину: спомагав бідних, старців і калік, помагав сиротам і вдовам. То не диво, що всі називали його ласкавим батечком і "Сонечком Ясним". Та найважливіше, що він зробив для України, було те, що сам прийняв християнську віру й охрестив увесь народ. Тоді найкращою і найкультурнішою державою у світі була Візантія зі столицею Царгородом (нині Константинополь або Стамбул). Тож щоби перейняти від своїх сусідів греків з Візантії ту культуру й освіту, що була вкрай необхідна для розвитку народу, князь Володимир прийняв

Богдан Хмельницький - син українського шляхтича Михайла, що був урядником у місті Чигирині й недалеко від Чигирина мав невеликий хутір Суботів. Ще зовсім молодим Богдан вступив до козацького війська. Вже скоро всі помітили, що з нього буде хоробрий і відважний козак-лицар та розумний керівник. Як козацький старшина він брав участь у численних битвах з турками, а в битві під Цецорою (1620 року) боровся поруч зі своїм батьком. Батько загинув у тій битві, а молодий Богдан потрапив у турецьку неволю, де пробув два роки. 

      Вийшовши з неволі, став сотником Козацького війська, і знали його запоріжці як відважного й розумного чоловіка. По невдалому козацькому повстанні в 1638 році Хмельницький жив постійно в Чигирині або в своєму хуторі Суботові, успадкуваному від батька. Та чигиринський староста й урядники не довіряли йому й боялися його. Тому часто посилали його з козаками в степи нищити татарські загони. Коли вже в 1647 році Хмельницький рушив з сотнею козаків у степ, Чаплинський напав зі своїми гайдуками на Суботів. 

      Тоді Богдан Хмельницький вирішив помститися за свою кривду і за кривди народу не тільки Чаплинському, а й усім подібним панам, що зухвало поводилися з народом. Він поїхав на Січ, скликав усіх козаків, що малими загонами перебували по степах, і розказав їм про свою кривду й кривду всього народу. В 1648 році він рушив проти польського війська і всієї шляхти, що була в Україні. Незабаром стали приставати до козаків молоді й старі, і Богдан вже мав коло себе велике військо й почав перемагати поляків. Під Жовтими Водами розбив військо Стефана Потоцького, а його самого взяв до неволі. Під Корсунем розбив головні польські сили і взяв до неволі обох польських воєначальників: Потоцького й Калиновського. Пани й орендарі, зачувши про те, що сталося коло Жовтих Вод і Корсуня, самі почали втікати з України, утік також і князь Ярема Вишневецький, найжорстокіший ворог козаків. 

      Визначною подією в Україні було прийняття рішення Богданом Хмельницьким про возз'єднання України з Росією, яке відбулося в місті Переяславі 1654 року. 

      Гетьман Хмельницький має в українській історії велику славу, бо він перший рішуче повів козацьке військо до боротьби за волю народу і рідної землі. 

      Про Хмельницького народ складав пісні, з яких багато дотепер збереглося. Його прославили декотрі наші письменники у віршах, в оповіданнях і повістях. У Києві, на площі перед храмом святої Софії, стоїть гарний пам'ятник Хмельницькому

 ПЕТРО ДОРОШЕНКО

 Хоч Божою волею український нарід обох сторін Дніпра
роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є
нам так прихильний, як ми самі собі є приятелями"

 (П. Дорошенко)

Стаття присвячена урочистій події, що відбулася 8 червня 1668 р. – об'єднання воєдино Лівобережної та Правобережної частин України під гетьманською булавою Петра Дорошенка.
"Сонцем Руїни" назвав Дорошенка український народ, який завжди високо цінував честь, звитягу та мудрість своїх героїв. Отже, чим саме завоював гетьман таку любов українців? На тлі Руїни, коли країну очолювали то слабкодухий Юрасик Хмельницький, то відверті кар'єристи Павло Тетеря та Іван Брюховецький (один з них називав Україну польською провінцією, другий – московського царя її володарем), Петро Дорошенко став символом боротьби за єдність та окремішність українського народу. "Цілість отчизни" та прагнення того, "щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала" були визначальними в політиці Дорошенка.
Українські землі мали простягатися від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, бо саме туди сягала колись "держава або князівство руське, і ці кордони повинна теж осягнути козацька держава". Любили Дорошенка за його уважливість до простого народу – він часто скликав загальні ради, на яких питав думку населення щодо важливих політичних питань. Заслуговує поваги розуміння гетьманом необхідності надійної збройної сили – він створив постійне 20-тисячне військо відданих йому відчайдухів.
Петро Дорошенко, якого обрали гетьманом Правобережної України 1665 року, писав од власного імені та від імені всіх козаків, що вони "не бажають бути ні рабами, ні данниками, але хочуть залишатись вільними...". Ще у званні Чигиринського полковника на початку 60-х разом з іншими побратимами їде до Москви з вимогою відмінити окремі статті ганебної для вільного козацького духу Переяславської угоди. Хоча йому і не вдалося домовитися з московськими урядовцями, проте Дорошенко ніколи не був таким безвольним, ницим та продажним, як його попередник Іван Брюховецький. Бо ж Брюховецький, ставши гетьманом Лівобережної України, одразу поспішає до Москви "побачити пресвітлі очі государя". За його прикладом майбутні очільники держави так само візьмуть собі за звичку їздити на поклін царю. Івашко Брюховецький (саме так "шанобливо" називали його при царськім дворі), підписав новий договір, яким суттєво обмежувалися права України. Московські загони, що перебували на її території, мали безплатно забезпечуватися харчами (а це не багато, не мало, а 11 600 голодних москалів на плечі працьовитого українського селянина), селяни і міщани повинні сплачувати податки до царського скарбу, Київським митрополитом призначався ставленик Москви, а також запроваджувалась московська горілчана монополія (як не силою, то чаркою?). Чи не схожу ситуацію спостерігаємо тепер? Маємо ще одного послідовника Брюховецького, який із завзяттям продовжує його традиції. Українці вже й з ліку збились, скільки разів з початку року (7 чи то вже й більше) їздив "народний" обранець до Москви бити поклони. Так як і Брюховецький та інші продажні гетьмани, думає-гадає Янукович, чого б іще зректися за місце під московським сонцем – чи то Криму, чи енергетики, чи може історичної правди… Договір Брюховецького викликав несамовите народне невдоволення. З лівобережних міст повиганяли Московських воєвод. Івашка козаки не просто вбили, а розтерзали, охоплені ненавистю і прагненням волі. Суспільство також було обурене Андрусівською угодою, підписаною Москвою та Польщею 1667 р., за яким Україна була розділена надвоє. Саме на цій хвилі пробудження національної гордості 8 червня 1668 р. Петра Дорошенка, як уособлення єдності та свободи, обрали гетьманом України обох боків Дніпра.
У тих складних умовах, коли Лівобережжя було більш лояльним до Московії, а Правобережжя – до Польщі, українців змусило об'єднатися та спільно повстати загальне тяжке становище та усвідомлення неможливості добробуту без власної держави. Виникає питання, що ж іще нам з вами зараз треба пережити, яких ще утисків зазнати від і так на них щедрої нинішньої влади, щоби всім разом негайно вимагати України для Українців?
Гетьманування Дорошенка над усією Україною мало забезпечити реалізацію всіх його державницьких планів, та через непорозуміння, суперечки, а то й підлість старшини воно тривало недовго. Очевидно, що жодна з країн-сусідів не хотіла появи сильної держави поряд. Москва, Варшава та Кримське ханство підтримували своїх ставлеників-маріонеток – Многогрішного, Самойловича, Ханенка та Суховія, щоб завадити намірам гетьмана. Як казав Юрій Логвин, за свободу України гетьман Петро Дорошенко "змагався з московським царем, з польською короною і, чи не найбільше, із самосійними амбіційними заздрісниками з-поміж козацької старшини". Таких "патріотів", які дбають лише про власні інтереси, як бачимо, вистачало і вистачає завжди.
Ще однією причиною невдачі Дорошенка на державотворчій ниві став спротив українців туркам. Зрозуміло, що у гетьмана були всі підстави не довіряти ані Москві, ані Польщі, тож у такому ворожому оточенні, та ще й за відсутності згоди між старшиною Дорошенко шукає політичного захисту Туреччини. До цього рішення, яке спочатку дійсно здавалося мудрим, підштовхнуло цілком задовільне становище сусідніх Молдавії та Валахії, які під зверхністю султана зберігали майже повну автономію. Отже, 1669 року Петро Дорошенко уклав договір із Туреччиною про військовий союз проти Речі Посполитої. За ним визнається зверхність султана, в містах розміщуються турецькі залоги, зате українці не платять податків, а турки без згоди гетьмана не укладають з Польщею чи Москвою мирних договорів, пишуть грамоти, які стосуються України, як турецькою, так і українською мовами та надають українській православній церкві автономії у складі константинопольського Патріархату. Дорошенко також домігся, щоб внаслідок Бучацького договору 1672 року між Польщею та Туреччиною Польща втратила свої володіння на Поділлі, а Україна вийшла з-під її влади і стала самостійною державою під протекторатом султана. Проте далеко не всім подобалася така позиція гетьмана. Населенню, особливо християнському, яке завжди потерпало від турецько-татарських набігів, важко було це прийняти. Боячись бусурменів, не знали ще тоді православні українці, як "свої" сусідні одновірці не побояться Бога, впродовж ще декількох століть знущаючись над ними.
1672 року Петро Дорошенко налагоджує стосунки з московським урядом щодо возз'єднання двох частин України під захистом царя. Але Москва, прагнучи співпрацювати лише з покірними їй слугами, бачить у ролі гетьмана України не Дорошенка, а Івана Самойловича.
Час показав, що турки теж виявились не найкращими союзниками. Вони грабували міста й села та забирали людей в полон. Жителі Правобережної України тікали на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там кращої долі. Авторитет Дорошенка почав стрімко падати. Розчарований гетьман 1675 року в Чигирині зрікся булави перед запорозьким товариством. Проте московський уряд вимагав офіційного зречення та присяги на вірність цареві на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і московського воєводи. Дорошенко відмовився, викликавши цим військову агресію з боку Москви. 1676 року, коли 30-тисячна московська армія і полки Самойловича обложили Чигирин, Дорошенко, розуміючи безвихідь становища, переконав двохтисячний загін вірних йому козаків припинити опір і виконав царські вимоги. На цьому скінчилась політична діяльність Петра Дорошенка – трагічної постаті в історії України, яка, пропагуючи високі ідеали об'єднання та волі нації, так і не досягла своєї мети.
На дев'ятнадцятому році незалежності проблеми часів Руїни знову постають перед нами. Зараз, так, як і в 2004-му, хтось намагається нав'язати нам думку про користь федералізації України, а по суті відокремлення Сходу від Заходу чи Заходу від Сходу. Шануючи славу предків та пам'ятаючи свій обов'язок перед нащадками не можна дозволити таким горе-політикам маніпулювати одвічною ідеєю єдності та самостійності нашої батьківщини.

Іван Мазепа – Людина, Політик, Легенда

Він знехтував всім, що було йому найдорожчого в світі,
знехтував і самим життям - аби піднести свою вітчизну.
Пилип Орлик

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ – гетьман України (1687-1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII – поч. XVIII ст. Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І.Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П.Дорошенкові та І.Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної і соборної української держави.

І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури, полягає в наступному:

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту в Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв у Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р.Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І.Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).

Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бібліотеками й рідкісними рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творів української літератури, зокрема творів Афанасiя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи позначилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю - “мазепинського бароко”. Крім того, цілеспрямована політика І.Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвиткові усiх галузей мистецтва, але й в сферi філософії, теології, суспільних та природничих наук.

Коштом І.Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькiсть церковних споруд. Найвідомішими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори у Києвi - Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.

Крiм будiвництва нових або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них - iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І.Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патріархатам, найбільш відомим є срiбна плащаниця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. Iншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних сiрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

Загалом, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І.Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1 110 900 дукатів, 9 243 000 злотих та 186 000 імперіалів.
 Репрезентація Мазепою України у світі

Гетьман І.Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представником України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, шість скульптур. Серед найбільш відомих творів - гравюри І.Мигури, І.Щирського, Д.Галяховського, Л.Тарасевича, М.Бернінгротга; портрети невідомих художників XVII – початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України; полотна історико-легендарного змісту відомих художників А.Деверія, Ю.Коссака, Л.Булянже, Г.Верне, Т.Жеріко, Е.Делакруа, Є.Харпентера, М.Геримського; поетичні та прозові твори Дж.Байрона, В.Гюго, Ю.Словацького, О.Пушкіна, Ф.Булгаріна, Г.Асакі; музичні інструментальні та оперні твори П. Сокальського, К.Педротті, Ш.Пурні, Дж.В.Гінтона, Ф.Педреля, П.Чайковського, М.Гранваль, Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О.Титова, С.Рахманінова.

 Сьогодні  в  історії  України  Петро  Калнишевський  вважається  видатною  історичною  постаттю. Але  так  було  не  завжди.  Пам'ять  про  останнього  кошового  отамана  Запорозької  Січі  стала  відроджуватися  лише  в  1980-х  роках  за  часів  перебудови,  коли  знято  було  заборону  на  дослідження  окремих  сторінок  в  історії  козацтва.
  У  1990  році  при  в'їзді  до  міста  Ромни  встановлено пам'ятник останньому кошовому отаману Запорозької Січі.  Спорудили  його  на  честь  300-річчя  народження  Петра  Калнишевського  на  місці,  де  до  1908  року  знаходилася  Покровська  церква,  збудована  на  кошти  останнього  кошового  отамана.
  Хто він — борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик за кращу долю України? Чому світова громадськість схиляє голови перед легендарним лицарем?
   На  сторінках  нашого  віртуального  музею,  присвячному  Петру  Калнишевському,  ми  й  спробуємо  розповісти  про  цю  історичну  постать,  та  ознайомимо  з  героїчною  добою,  в  яку  йому  довелося  жити. Про  походження,  і  навіть  про  дату  народження  останнього  кошового  отамана  однозначно  не  визначено.

  Більшість  дослідників  вважає,  що  він  походить  з  знатного  роду  козацької  старшини,  інші -  що  Петро  Калнишевський  -  з  сім'ї  рядових  козаків.Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином — безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних  не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове заселення  Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 р. між  Московщиною і Польщею.

     Датою  народження  вважаеться  або  1690,  або  1691  рік.

  Більш  конкретні  дані  ми  маємо  про  його  місце  народження  -  село  Пустовійтівка  біля  міста  Ромни  Лубенського  полку (нині  сумська  область).  Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Іванович—на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником.

Діяльність Калнишевського як кошового отамана

   Утвердившись на уряді кошового отамана, Калнишевський розпочав роботу, спрямовану на зміцнення господарства Запорозької Січі — підвалини її політичної автономії. Пізніше у маніфесті на виправдання зруйнування Січі російська імператриця сама наголосить, що «запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони тим саму основу залежності їх від престолу Нашого і мислили, звичайно, утворити із себе посеред вітчизни область, повністю незалежну, під власним своїм несамовитим управлінням». А тоді Калнишевський, бачачи, що причиною залежності Війська Запорозького Низового від російської корони є насамперед поставки провіанту, розпочав активну колонізацію краю. Завдяки його турботам у дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з турецького та татарського, ногайського та буджацького полону. На запорозькі землі Калнишевський переманював також молдаван і болгар з Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Наслідком його зусиль стало виникнення на Запорожжі 45 сіл, більше 4 тисяч хуторів-зимівників, у яких до 1775 р. було поселено близько 50 тисяч хліборобів. Діяльність кошового залишилася навіки уславленою у приказці «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш».
  Колонізацію Калнишевський намагався використати і для захисту запорозьких територій. З цією метою він наказував засновувати зимівники саме на кордонах. Проте наступ на запорозькі землі продовжувався. Щоб захистити свою землю, керуючись негласними розпорядженнями Коша і особисто Калнишевського, а іноді й відкритими рішеннями січової ради, у місця найбільшого напруження відряджалися козацькі залоги, окремі запорожці вступали у сутички з гарнізонами російських фортець, розганяли пости, руйнували споруди, нищили вогнем незаконні оселі.
  Разом із тим отаман та Кіш постійно шукали політичних засобів вирішення суперечок. Багато разів вони зверталися до російських урядовців зі скаргами та протестами. Неодноразово до Петербурга споряджалися і спеціальні депутації. Проте ні перша — 1765 р., у якій брав участь сам кошовий, ні наступні — 1771, 1773, 1774 рр. — успіху не досягли.
   Ситуація змінилася під час російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр. Саме тоді, коли Запорозьке Військо дало на допомогу російській армії 11 тисяч козаків, які з першого й до останнього дня брали участь у війні і на суші, і на морі. Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих Медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною II Калнишевському та старшинам. Саме тоді на запорозьке населення ліг тягар утримання царських військ, які розташовувалися на запорозьких землях або проходили через них. Водночас російський уряд зайнявся будівництвом на півдні січових територій цілої системи укріплень — Нової Дніпровської лінії. Указ про це було видано 10 травня 1770 р., а вже 13 липня 1770 р. один із паланкових старшин повідомляв кошового, який у свої 80 років ще сам з сідла керував козацькою кіннотою безпосередньо у районі бойових дій: «За степи Вам повідомляю: дійсно почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять... і нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали...».
  Під  час  цієї  російсько-турецької  війни  Калнишевський  проявив  себе  талановитим  полководцем  та  керівником  козацтва,  за  що  у  1771  році  його  було  нагороджено  золотою  медаллю  з  діамантами  на  Андріївський  смужці.  А  у  1773  році  кошовому  отаману  надали  звання  генерал-лейтенанта.
  З будівництвом лінії, яка замикала кліщі навколо Запорожжя, змінювався тон російських урядовців у їх спілкуванні з запорозькими властями. Майже як у завойованому краї поводилися у Запорожжі російські офіцери та солдати. У листі графу Остерману від 24 серпня 1770 р. повідомлялося, що вони, «чинячи між собою роз’їзди, проїжджих трактами затримують, грабують, у обивателів худобу відбирають, пашу на пні б’ють, трави та всілякі військові угіддя пустошать».

Кошовий отаман звертав належну увагу на розвиток культури та духовності. Його коштом протягом 1763 — 1767 рр. було споруджено церкву у Лохвиці, дерев’яну церкву Св. Трійці у Пустовійтівці, дерев’яну церкву Св. Покрови у Ромнах, кам’яну церкву у Межигірському монастирі та Георгіївську церкву у своєму зимівнику (тепер село Петриківка). Не шкодував грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що Калнишевський подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). За місяць до зруйнування Січі він замовив для січового храму Покрови золотий церковний посуд.
   Як політичний діяч, кошовий отаман протидіяв тиску імперських урядовців на незалежність запорозької церкви. Так, 1769 р., незважаючи на наказ П. Рум’янцева, він не дозволив поставити запорозьких ієромонахів у залежність від російських обер-священиків діючої армії. Завдяки турботам про церковні справи Петро Калнишевський закарбував у пам’яті людей не тільки своє ім’я, а й реальний образ. На іконі, що була в січовій Покровській церкві і копія якої знаходиться в Одеському історико-краєзнавчому музеї, зображено стрункого, дещо вищого за середній зріст чоловіка, який, очевидно, звик жестикулювати. На ньому червоні шаровари і кунтуш, темно-синя свита, підперезаний він широким поясом, гаптованим золотом, з великою золотою медаллю на грудях та шаблею на лівому боці. Кошовий виглядає уже немолодим. Його шия у зморшках, козацький оселедець та вуса посивіли. У молитві він звертається до діви Марії. 

 ПИЛИП ОРЛИК

 Орлик Пилип (1672-1742pp.)- державний і військовий діяч, поет, публіцист, полеміст. Пилип Орлик народився у Литві в шляхетській родині чесько-литовсько-польського походження. Навчався у Віленській єзуїтській колегії та Києво-Могилянській академії. Працював писарем у канцелярії Київського митрополита. Згодом перебував на різних посадах Генеральної військової канцелярії. Ставши Генеральним писарем Лівобережної України-Гетьманщини (Гетьманщина), Пилип Орлик одразу почав підтримувати гетьмана I. Мазепу (Іван Мазепа) в його намаганні створити широку спілку за. участю східноєвропейських держав і Швеції з метою досягнення незалежності України від влади російських царів. Після поразки у Полтавській битві та смерті I. Мазепи, Пилип Орлик у 1710 р. стає гетьманом Війська Запорозького (Військо Запорізьке) . Протягом наступних років, використовуючи військові походи та застосовуючи дипломатичні заходи, він намагався зробити Україну вільною і незалежною. Орлик Пилип - головний автор укладеної на Бендерській раді між ним та козацькою старшиною угоди під назвою «Пакти і конституція прав і вольностей Війська Запорозького», що стала першим конституційним актом України. Вона не лише регулювала взаємини між українськими станами, а й визначила внутрішній устрій та зовнішні відносини козацької держави. Під час перебування у політичній еміграції (1714-1742 pp.) Пилип Орлик мав неодноразові зустрічі з багатьма європейськими монархами, метою яких було укладення договорів задля відновлення самостійної Української держави.

Пилип Орлик (1672—1742) — державний діяч і дипломат, генеральний писар у 1706—1710 рр., гетьман Війська Запорозького в 1710—1742 рр. у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти, який мав чеське коріння. Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колегіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698 р. він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.

У квітні 1710 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства. 1712 р. він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі». У 1714 р. залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 р. — змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Точна дата смерті невідома. Найімовірніше, помер у Яссах в 1742 р..

Монета на честь Пилипа Орлика

Монета присвячена представникові українського шляхетського роду, сподвижнику Івана Мазепи, який став гетьманом у вигнанні — Пилипу Орлику (1672–1742 рр.), автору першої української конституції «Пакти та конституції законів та вольностей Війська Запорозького…» (1710), яка є історичною пам’яткою політично-правової думки України початку XVIII ст., що регламентувала основні питання державного будівництва в Україні.



Монета продовжує серію Національного банку України «Герої козацької доби». Матеріал виготовлення: срібло.
На аверсі монети зображено загальну для цієї серії композицію, що втілює ідею соборності України: малий Державний Герб України підтримують гербові фігури архістратига Михаїла і коронованого лева — символи міст Києва і Львова, стилізовані написи: УКРАЇНА, 2002, 10, ГРИВЕНЬ, логотип Монетного двору, а також позначення металу, його проби — Ag 925 та вага в чистоті — 31,1.
На реверсі монети в намистовому колі в центрі зображено Пилипа Орлика, який стоїть в оточенні козаків-соратників, піднявши праву руку та тримаючи в лівій руці розгорнутий свиток «Пакти та конституції…». Між зовнішнім кантом монети і намистовим колом угорі розміщено стилізований напис «ПИЛИП ОРЛИК», унизу ліворуч — роки життя 1672−1742.

.