Матеріали до уроку

                                      ***

Олександр Олесь КНЯЖА УКРАЇНА Книга VIII ОЛЕГ *(14) Раз до Діра і Аскольда Прибігають вояки: «По Дніпру пливуть на Київ Чужоземні байдаки!» Не скінчили ці казати — Ще біжить один вояк: «На човнах пливе на Київ, Кажуть, Рюриків свояк!» «Залишіть! Пливе не ворог», — Їм князі відповіли І Олегові назустріч З воєводами пішли. «Чи з добром, чи з злом приходиш Ти у наш гостинний двір?» — Так, вітаючи Олега, Запитав Аскольд і Дір. І Олег похмуро, грізно На питання відповів: «Я прийшов з могучим військом, Я вам Ігоря*(2) привів. Не походите з князів ви, Як же княжити змогли? Нам лише належить влада, І по неї ми прийшли». Так скінчив Олег промову, І на знак його руки З човна Ігоря виносять Чужоземні вояки. А князів Аскольда й Діра Піднімають на списах, І Олег вступає в Київ При побідних голосах. І, коня свого спинивши, Він говорить: «Вояки! Хай же матір'ю нам стане Славний Київ на віки!»

*(1) Олег — князь, родич Рюрика.

*(2) Ігор — великий київський князь (912 - 945).

За  матеріалами: Олександр Олесь. Твори у двох томах. Том 1. Упорядник Р. Радишевський. Київ. Видавництво "Дніпро", стор.  322 - 323.

***

Хрещення Володимира Великого

Біля  княжої  палати  

Зеленіє  пишний  сад.  

Попід  липами  густими  

Стали  ідоли  у  ряд.  

Ідол  Волоса,  Перуна,  

Ось  Сварожич,  там  Стрибог,  

А  за  ними  найщедріший,  

Найласкавіший  Дажбог.  

Перед  кожним  тиха  жертва  

Тліє  в  полум’ї  блідім,  

І  іде,  летить  угору,  

Як  молитва,  сизий  дим.  

Задивився  Володимир,  

Потонув  в  своїх  думках,  

І  шукають  його  очі  

Правди  в  синіх  небесах.  

“Хто  —  Христос?  Чого  навчав  він?  

І  хотів  добра  чи  зла,  

І  чому  христову  віру  

Мудра  Ольга  прийняла?”  

І  скликає  Володимир  

На  нараду  мудреців…  

І  послав  він  їх  пізнати  

Кожну  віру  і  богів.  

І  до  кожної  країни  

Їдуть  княжі  посланці…  

Роздивились,  все  пізнали  

І  вернулись  мудреці.  

І  сказали:  ”Ми  пізнали  

Віру  кожної  землі,  

Та  найліпша  —  віра  грецька,  

Не  забути  нам  її”.  

І  послам  своїм  щасливий  

Володимир  відповів:  

“Я  давно  уже,  бояри,  

Охреститися  хотів.  

Я  візьму  за  жінку  Анну,  

Доню  грецького  царя,  —  

Як  волхвів,  до  Царгороду  

Все  вела  мене  зоря”.  

А  як  греки  не  схотіли  

І  відмовили  йому,  

Став  він  військом  облягати  

Грецький  Корсунь  у  Криму.  

Не  злякались  корсуняни,  

Зачинились  і  сидять.  

Досить  в  них  води  і  хліба,  

Ждуть  вночі,  а  вранці  сплять.  

Та  гадає  Володимир:  

“Я  їх  викличу  на  бій,  

Хай  три  роки  тут  простою,  

Але  Корсунь  буде  мій!  

Час  ішов.  Сміялись  греки,  

Бо  пожива  в  них  була,  

Аж  летить  колись  до  князя  

З  міста  пущена  стріла.  

Українець  Анастазій  

Написав  на  тій  стрілі:  

“В  місто  йде  вода  по  трубах,  

Знищ  негайно  їх  в  землі”.  

Без  води  скорились  люде.  

Володимир  переміг  

І  з  листами  посилає  

В  Царгород  послів  своїх:  

“Царю!  Зважся  ти  на  мене  

Заміж  видати  сестру,  

Коли  ні,  —  як  взяв  я  Корсунь,  

Царгород  твій  заберу”.  

І  у  Корсунь  переможно  

Повернулися  посли,  

І  усюди  по  дзвіницях  

В  місті  дзвони  загули.  

Охрестився  Володимир  

І  з  княгинею  назад  

Повертається  у  Київ  

До  покинутих  палат.  

***  

Джерело:  О.Олесь.  “Княжа  Україна”.  —  Київ,  “Веселка”,  1991.  

 Військово -політичні блоки : Антанта та Троїстий союз

Троїстий союз — військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який склався в 1879-1882 і був спрямований проти Франції і Росії.
Започаткував утворення Т.С. Австро-Німецький договір від 7.10.1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20.5.1882 був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції, а Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німеччині, якщо 6 вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорщина звільнялась від допомоги Німеччині у випадку військових дій проти Франції - їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Росії).
Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Т.С. у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї.
Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз.
Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20.2.1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6.5.1891 - третій союзний договір; 28.6.1902 - четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і лише включали окремі додаткові угоди.
Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах.
У кінці 19-на початку 20 століття Італія почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення англо-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Франція проти Італії, змусили останню шукати зближення з Францією та Англією. До значного послаблення позицій Т.С. призвело підписання 1.11.1902 франко-італійської угоди, за якою Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німеччини на Францію. У наступні роки Італія, залишаючись формально членом Т.С., поступово зближувалася з Францією та Великою Британією.
Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у травні 1915 заявила про свій вихід з Т.С. і оголосила війну Австро-Угорщині.

Антанта (франц. Entente, букв. - згода)  військово - політичний  союз Великої Британії, Франції та Росії, який сформувався впродовж 1904-1907 pp. для боротьби з Троїстим союзом (Німеччина, АвстроУгорщина, Італія), що виник у 1882 р. Першим етапом створення Антанта була англофранцузька таємна угода від 8.04.1904 p., яка передбачала визнання за Великою Британією «прав» на Єгипет, а за Францією - на Марокко. Другим етапом стала англо-російська угода від 31.08.1907 p., яка передбачала поділ Персії на сфери впливу і контроль Великої Британії над Афганістаном. Нова угода завершила процес створення Антанти. Єдиний договір між Великою Британією, Францією та Росією, спрямований проти Німеччини та її союзників, було підписано лише на початку першої світової війни, 5.09.1914 р.
У ході війни до Антанти приєдналися ще 22 держави, в тому числі США, Китай, Румунія, Японія, навіть Італія, яка до 1915 р. входила до Троїстого союзу. Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Росія вийшла з Антанти. Вороже ставлення до більшовицького режиму спричинило інтервенцію країн Антанти в Росію, надання військової допомоги білогвардійським військам (1918-1920 pp.). Здобувши перемогу над Четверним союзом, представники країн Антанти у січні 1919 р. зібралися в Парижі на конференцію для вироблення умов мирного договору, який було підписано 28.06.1919 р.
Існували також: Антанта Балканська (союз Греції, Румунії, Туреччини та Югославії, який було створено 9.02.1934 р. з метою збереження того співвідношення сил на Балканах, що склалося після першої світової війни; припинила існування з початком другої світової війни); Мала Антанта (політичний союз Румунії, Чехословаччини та Югославії в 1920-1938 pp.); Антанта Середземноморська (об'єднання, до складу якого входили Велика Британія, АвстроУгорщина й Італія; виникла в 1887 p., була спрямована проти Росії та Франції; у зв'язку з посиленням наприк. XIX ст. англонімецького суперництва втратила своє значення).

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА XX СТ.

Літературні течії XX століття

Імпресіонізм — (від французького — враження) — течія модернізму, яка визначається мінливими миттєвими відчуттями та переживаними. Сформувався у Франції у кінці XIX ст. насамперед у малярстві (назва походить від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). Представниками були К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега.

Основними завданнями імпресіоністи вважали витончено передати свої миттєві враження, настрої. У музиці — К. Дебюссі. У літературі імпресіонізм представлений такими іменами — брати Гонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, П. Верлен, С. Цвейг, М. Коцюбинський, М. Вороний.

Характерні ознаки:

1) суб'єктивність зображення, ліризм;

2) використання тропів (метафор, епітетів, символів);

3) ліричні монологи, використання незакінчених думок, фраз, які допомагають показати плин настроїв, вражень.

  Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін. 

Експресіонізм — (від французького — вираження) — одна з авангардистських течій у мистецтві. Головним проголошувалось вираження світосприйняття. Досягалося це створенням виразних, яскравих, але умовних, деформованих образів, часто поданих у фантастичному чи гротескному ракурсі. Дійсність зображувалася у зіткненні протилежностей (позитивне — негативне, чуйне — жорстоке).

Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки. 

Потік свідомості — засіб відображення психіки людини безпосередньо «зсередини», як складного, так і плинного процесу. Представники «потоку свідомості» використовували цей засіб як «техніку», як спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показувати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді «потоку». Розповідь не підпорядковується хронології чи логіці, вона подається як ланцюг асоціацій оповідача, викликаних зовнішніми обставинами. Об'єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя (Джеймс Джойс «Джакомо Джойс», М. Пруст «Кохання Свана» («У пошуках втраченого часу»).

Модернізм — (французького moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва нових течій нереалістичного спрямування. Мистецтво не наслідує життя (О. Вайльд), воно звільняється від соціальних зобов'язань, митці прагнуть нових форм.

Авангардизм — (від французького — передовий загін) — відгалуження модернізму. Виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпність своїх зображувальних можливостей. Завдання авангардного мистецтва — розкрити кризові хворобливі явища у житті і культурі, які нерідко подаються у гіперспростованій формі, у запереченні традицій і шуканнях оригінальної естетики (Рільке Р. М., Аполлінер, Б. Пастернак, М. Хвильовий, Г. Косинка).

Декаданс — (від французького — занепад). Представників течії називали декадентами. У центрі їх творчості стоїть людина, яка відчуває відчуженість від світу, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Декаденти — покоління, «що співає і плаче», плаче від «прози життя». Основними мотивами були відчай, сум, песимізм, розчарування. Улюбленими темами стають підкреслена хворобливість і занепад життя, які перетворюються на джерело витончених переживань. Декаданс поєднує різні напрями, течії. Від романтизму він бере неприйняття оточуючого суспільства, розчарування, прагнення втекти від недосконалості життя у світ краси і прекрасної ілюзії.
Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму. 
              В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін). 

Символізм — літературно-мистецький напрям, який розвинувся в умовах кризи суспільства, передчуття майбутніх соціальних потрясінь. Для символізму властиві: інтерес до проблеми особистості, інакше сказання, метафоричність, музичність слова. Замість художнього образу використовують художній символ, що мав кілька значень. Характерні теми самотності, туги, смутку, невдоволення життям. Використовують розмір «сильний і легкий». Відображають картини чи образи нечітко, це сплетіння невиразного і точного, «наймиліший спів сп'янілий» (А. Рембо, М. Метерлінк, Р.-М. Рільке, В. Брюсов, О. Блок).В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі. 

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА

Величезне значення для розуміння історичного розвитку української державності мала спроба встановлення в Україні конституційного устрою.
Після смерті Івана Мазепи у 1710 році гетьманом було обрано генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів XVII-XVIII ст., самовідданий український патріот, який усе життя присвятив боротьбі за незалежність України. Його діяльність як гетьмана проходила в еміграції. Вдень виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах було підписано договір під назвою "Конституція прав і свободи Запорозького Війська" (Пакти я конституції законів та вольностей Війська Запорозького). Його зміст свідчив про наміри та впевненість укладачів повернутися з еміграції на батьківщину, де договір отримає юридичну силу для всієї України. На час складання договір був цілком реалістичним, а не теоретичним проектом, яким він став пізніше, коли повернення гетьмана П. Орлика в Україну стало неможливим. Історичне значення договору перш за все в тому, що він був першим конституційним актом в Україні.
Договір має чітку систему. Відкривається він релігійною формулою, характерною для важливих державних актів того часу "...во ім'я Отца і Сина і Святого Духа, во ім'я Трої'ці Святої славимої". Далі Йде цікава фраза, яка вказує, що договір мав тимчасове значення: "...нехай станеться на вскопомную Войська Запорожського славу и памятку". Вслід за цим йде вступ і 16 пунктів договору. Перші шість пунктів мають загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію та кордони (п. 2), про відносини з Кримом (на які П. Орлик покладав великі надії) (п. 3), про Запорізьку Січ (п.4,5). Пункти з б по 16 говорять виключно про українську державність. Основний їхній зміст — незалежність України від Польщі та Москви. Передбачалося створення козацького парламенту, який мав скликатися тричі нарік. Крім генеральної старшини, до нього мали входити представники від Запорізької Січі та по одному представникові від полків.
Наявність козацького парламенту обмежувала гетьманську владу і робила з України конституційну державу. "Конституція" обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками міг користуватися гетьман. "Конституція" приділяла увагу також соціальному становищу міщан, селян та козаків — "людей убогих". У цілому вона свідчила про перемогу старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. Та боротьба, яка почалася ще в роки Визвольної війни між двома течіями в українському державному будівництві — самодержавною та республіканською, закінчилася тріумфом останньої. "Конституція", в якій гармонійно поєднувались інтереси гетьманської влади і козацької старшини як провідної верстви в Україні була в той же час маніфестом державної волі українського народу, пам'яткою української державно-політичної
Акт обрання П. Орлика гетьманом і "Конституція" були затверджені шведським королем Карлом XII. У "Конституції" неодноразово згадується про протекторат шведського короля над Україною. Це потрібно "...для большей крепости України", "...для заховання оной целости в правах наданих и границах" (п. 7). Таким чином, цей протекторат не був підданством українського народу Швеції. Він орієнтувався на зовнішню незалежністьУкраїни і міцність її внутрішнього устрою.

ЗМІНИ В ПРАВОВОМУ СТАНОВИЩІ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Після приєднання України до Московської держави Запорізька Січ стала грати роль опозиційного центру. Сюди сходилися ті, хто був незадоволений політикою гетьманів. Проте на Запоріжжі не було стійкої орієнтації, Його політичні орієнтири весь час змінюються. Договір з Москвою не всіх задовольнив, навпаки, він викликав протест тієї частини козацтва, що ставилася вороже до політики Москви і розуміла небезпеку цього союзу для України. Тому напрямки пошуку нових союзників коливаються від зв'язків з Кримом та Туреччиною до союзу з Швецією. Маючи свою незалежну політику, Січ активно впливала й на формування та функціонування державного устрою всієї України.
За Андрусівським перемир'ям між Москвою та Польщею Запоріжжя формально підпорядковувалося двом державам — Росії і Речі Посполитій. Насправді ж запоріжці не визнавали цього протекторату. Ситуація не змінилася і після підписання "вічного миру" Москви з Польщею у 1686 році, коли Польща відмовилась від своїх прав на Запоріжжя. Москва вимушена була визнати право Запорізької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів.
Під протекторатом Московської держави (який мав суто економічний характер) Запорізька Січ проводила незалежну політику. Характерним було те, що в Запоріжжі збереглися давні традиції суспільно-політичного ладу. Найвищим органом влади та управління залишалася Військова рада, право в збираннях якої мали всі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.
Політика царського уряду та гетьманського правління щодо Запорізької Січі зводилася до цілкового підпорядкування її владі останніх.
Перехід Мазепи і кошового отамана Гордієнка на бік Карла XII царський уряд використав як привід для ліквідації Запорізької Січі. 14 травня 1709 року російські війська зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військовий скарб. Частина запоріжців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам'янка (на території нинішньої Херсонської області). Царські війська витіснили запоріжців і звідціля. У1711 році з дозволу кримського хана частина запоріжців заснувала Олешківську Січ (нині м. Цюрупинськ). У результаті січове козацтво стало відірваним віл українського народу. Невдовзі Петро І дозволив козакам повернутися на місця їхнього колишнього проживання. У 1744 році запоріжцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній (поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського району). Нова Січ стала центром Запорізького війська, місцем перебування військової старшини. Функція контролю над Запоріжжям покладалася царським урядом на київського генерал-губернатора. У1753 році вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшин на Січі. Царський уряд переходить до рішучих дій щодо обмеження тут самоврядування. Автономне існування запорізького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з російським абсолютизмом.
Після завершення російсько-турецької війн и 1769—1774 років Запоріжжя втратило своє значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії.
У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. З серпня 1775 року Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі.
По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775 року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запоріжців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай і створили там Задунайську Січ (на місці теперішнього м. Вилкове Одеської області). Пізніше турецький уряд переселив козаків на правий берег Дунаю.
Царський уряд відчув втрату запорізького війська, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 році він утворив із запоріжців, які залишилися на території Російської імперії, Бузьке козацьке військо. В ньому була запроваджена запорізька номенклатура посад, поділ на курені тощо. Однак курені як військово-адміністративні одиниці існували недовго. За царювання Олександра І у куренях залишили тільки місцеве (сільське) самоуправління, підпорядковане вищій військовій адміністрації. В роки російсько-турецької війни 1787— 1791 років Чорноморське козацьке військо налічувало більше 15 тис. козаків. У 1792 році, після закінчення війни і закріплення Росії на Чорному морі, Чорноморське козацьке військо було переселене на так звану Чорноморську прикордонну смугу, що проходила правим берегом Кубані. У 90-х роках XVIII ст. на Кубані проживало 25 тис. козаків українського походження. Незабаром сюди переселилася частина козаків Задунайської Січі. На Кубань інтенсивно потягнулися переселенці з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. Було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром ум. Катеринодарі (нині Краснодар). Отже, маємо всі підстави говорити про українську колонізацію цих земель.
В роки російсько-турецької війни 1828—1829 років козаки Задунайської Січі перейшли на бік російської армії, за що турецький уряд жорстоко розправився з Задунайською Січчю: ЇЇ було знищено. Закінчився четвертий етап Існування українського козацтва.
Залишки задунайців царський уряд поселив на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Українське козацтво вступило в п'ятий історичний етап свого існування.